Трилогія створювалася протягом майже цілого десятиліття, і внутрішня її концепція мінялася. У першому романі - «Знедолений» (пізніше друкувався під заголовком «Смерть богів (Юліан Відступник)») - Мережковский звертається до епохи імператора Юліана (IV століття), питавшегося відродити язичество й знищити перемігше його християнство. У період створення роману Мережковский захоплювався антихристиянськими ідеями Ф. Ницше, під впливом якого відродження язичества з’являється як торжество «веселия життя», земних радостей над марним християнським аскетизмом
Друга частина трилогії - роман «Воскреслі боги (Леонардо да Вінчі)» - була звернена до епохи Відродження, коли відбувається нове відкриття античності, і статуї язичеських богів знову воскреють уже як твору мистецтва. У цьому романі конфронтуючі один одному язичеські й християнські ідеали розглядаються як дві рівноправні, але непримиренні правди. Звідси подвійність, що здобувають всі починання Леонардо в зображенні Мережковского. У третій частині трилогії, романі «Петро й Олексій», тема протистояння християнства і язичества не є головної, вона виникає на початку роману, в описі відкриття статуї Венери, що з ініціативи Петра встановлюють у Літньому саду. Головна антитеза роману стала заголовком всієї трилогії: Христос і Антихрист. Про напрямок, у якому еволюціонував первісний задум, Мережковский писав: «Коли я починав трилогію «Христос і Антихрист», мені здавалося, що існують дві правди: християнство - правда про небо і язичество - правда про землю, і в майбутньому з’єднання цих двох правд - повнота релігійної істини. Але, кінчаючи, я вже знав, що з’єднання Христа з Антихристом - блюзнірська неправда; я знав, що обидві правди - про небо й про землю - уже з’єднані в Христі Ісусі…»
П. у зображенні Мережковского з’являється як носій антинаціональних державних устремлінь, що направляють Росію по внутрішньо далекому їй шляхи. Бюрократична держава, що створює він самими варварськими методами, з його «протиприродною» столицею, будується на костях людей. Це диявольська мара, про яке пророчествует царівна Марфа Олексіївна: «Петербургу бути пусту». П. не тільки розпусник, п’яниця й сквернослов, але й гонитель російської церкви, убивця стрільців, що брав участь у катуваннях власного сина. Зображуючи П., Мережковский, слідом за розкольниками, наділяє його рисами апокалиптического антихриста. Щирими носіями християнських ідей виступають у романі розкольники-старообрядники, що відчувають діяльність П. як глибоко ворожу, що мріють посадити на російський трон царевича Олексія й відродити з його допомогою споконвічні російські звичаї, повернувши столицю Вмоскву.
П. протистоїть царевич Олексій, до якого як до останньої надії тягнуться всі захисники самобутності, не приймаючі петровских реформ, і якому явно симпатизує простий люд. У конфлікті П. і Олексія симпатії Мережковского на стороні нехай слабкого й безвладного, але все-таки набагато більше людяного Олексія. У сцені вбивства сина П. чутні відзвуки євангельського міфу про сина, принесеному Богом-батьком у жертву миру. Учинки П. здобувають тим самим деяке виправдання. У більше пізній публіцистиці Мережковский високо оцінював значення петровских реформ. У статті «Тепер або ніколи» (1905) він називав «релігійним подвигом» П. те, що він «погодився прийняти на себе страшну тінь Звіра, тінь Антихриста».
Роман насичений безліччю достовірних історичних і побутових подробиць. Але, незважаючи на це, П. у зображенні Мережковского скоріше схема, наділена деякими авторськими думками, чим живий історичний характер російського пануючи
В 1920 році на матеріалі роману Мережковский написав п’єсу «Царевич Олексій», що у режисурі й оформленні А. Н.Бенуа йшла на сцені Великого Драматичного Театру в Петрограді. Роль царевича Олексія грав Н. Ф.Ченців
Герой декількох добутків А. Н.Толстого: оповідання «День Петра» (1918), п’єси «На дибі» (1929, 2-я ред. під назв. «Петро I» - 1934, 3-я ред.- 1938), історичного роману «Петро Перший» (1-я кн.- 1929-1930, 2-я - 1933-1934, 3-я, неоконч.,- 1944-1945), а також кіносценарію (1937-1939, у співавторстві з режисером В. М.Петровим). Образ П. у про «веденнях Толстого одержав різні тлумачення, обумовлені як часом їхнього написання, так і жанровими особливостями, різними для героїв епічного сюжету й драматичної фабули. Проте загальна тенденція в трактуванні особистості Петра залишалося незмінної
Вона складалася в письменника під впливом історичних творів С. М.Соловйова («Публічні читання про Петра Великому», 1872, і інші роботи) з їхнім образом «народного царя», покликаного здійснити велика справа перетворення Росії, що персоніфікує собою ідею сильної самодержавної влади, що розуміє як явище внесословное й надкласове. Товстому безумовно близький пушкінський образ Петра, героя Полтави, воздвигшего «у громадянстві північної держави величезний пам’ятник собі». У зображенні Толстого П. не має нічого загального з «царем-антихристом», яким його показав Мережковский. А от вороги справи Петрова - явні слуги антихриста, що творять «чорні меси», що страшаться світанку Русі
У п’єсі «На дибі» П. показаний як особистість виняткова й трагічна. Це, по вираженню Б. В.Алперса, Гулливер, що потрапило в країну ліліпутів. Він - єдиний носій перетворюючої волі, приречений на самітність, оточена зрадництвом і зрадою. Поки П. сильний, всі йому підвладно. Буквально по помаху руки споруджується місто й створюється флот. Але тільки сили залишають П., і все повстає проти нього. У фіналі вмираючий імператор бачить, як бура розбиває в тріски побудований їм флот, а море, що заюшило, затопляє споруджений имград.
У романі Толстого, хронологія якого охоплює період з 1682 по 1704 р., від смерті пануючи Федора Олексійовича й вінчання на царство Івана й Петра до узяття Нарви, образ П. придбав більшу історичну об’єктивність, хоча й втратився трагічного складового героя п’єси. П. зіштовхується з опозицією, придушує заколоти, бореться з ордами ворогів, але його історичний виграш визначений
Збережи - » Герой роману Д. С. Мережковского «Петро й Олексій» . З'явився готовий твір.