Чайлд-Гарольд перший романтичний герой поезії Байрона, не є характером у традиційному змісті слова. Це абрис характеру, втілення неясного потяга душі, романтичного невдоволення миром і самим собою. Біографія Чайлд-Гарольда. типова для всіх «синів свого століття» і «героїв нашого часу». За словами Байрона, «ледар, розбещений лінню», «як метелик, грався він пурхаючи», «своє століття він присвячував лише развлеченьям дозвільним», «і у світі був він самотній» (переклад В.Левика). Розчарований у дружбі й любові, насолоді й пороці, Чайлд-Гарольда. занедужує модної в ті роки хворобою - пересиченням і вирішує покинути батьківщину, що стала для нього в’язницею, і рідна домівка, що здається йому могилою. «У спразі нових місць» герой пускається мандрувати по світлу, у ході цих мандрівок стаючи, як і сам Байрон, космополітом або громадянином миру. Причому скитания героя збігаються зі шляховим маршрутом самого Байрона в 1809-1811 і в 1816-1817 р.: Португалія, Іспанія, Греція, Франція, Швейцарія, Італія

картини, ЩоПереміняються, різних країн, національного побуту, найважливіших подій політичної історії утворять тканина поеми Байрона, епічної й ліричної в те саме час. Прославляючи Природу й Історію, поет оспівує вільний героїзм національно-визвольних рухів свого часу. Заклик до опору, дії, боротьбі становить основний пафос його поеми й визначає складність відносини Байрона до створеного їм літературному героєві. Границі образа Ч.-Г.- пасивного споглядальника величних картин світової історії, що відкривається перед ним, - сковують Байрона. Лірична сила співучасті поета виявляється настільки потужної, що, починаючи із третьої частини, він забуває про свого героя й веде оповідання від своєї особи

«В останній пісні пілігрим з’являється рідше, ніж у попередніх, і тому він менш віддільний від автора, що говорить тут від своєї власної особи,- писав Байрон у передмові до четвертої пісні поеми.- Пояснюється це тим, що я утомився послідовно проводити лінію, що всі, здається, вирішили не зауважувати, < …> я дарма доводив і уявляв, начебто мені це вдалося, що пілігрима не слід змішувати з автором. Але острах загубити розходження між ними й постійне невдоволення тим, що мої зусилля ні до чого не приводять, настільки гнітили мене, що я вирішив витівку цю кинути - і так і зробив». У такий спосіб до фіналу поеми, що знаходить усе більше й більше исповедальний характер, від її героя залишаються лише романтичні атрибути: посохнув прочанина й ліра поета