Роман М. Ю. Лермонтова “Герой нашого часу” коштує в джерел російського психологічного роману, вищі досягнення якого зв’язані в XIX столітті з іменами Л. Н. Толстого й Ф. М. Достоєвського. За словами Бєлінського, Лермонтов Поставив “важливе сучасне питання про внутрішню людину”. І дійсно, “історія душі людської”, а не зовнішня, нехай і багата подіями біографія персонажа, є сюжетним і ідейним центром добутку. Авторський погляд уловлює найтонші взаимопереходы думок, відтінки настроїв, тонкості переживань своїх героїв, що часто складаються з разнонаправленных психологічних рухів. Новаторство творчої манери Лермонтова полягає в тім, що він не приховує від читача самих способів, “механізмів” збагнення цих внутрішніх, схованих від стороннього ока глибин людського “я”. Лермонтов говорить про многослойности людський характер, про його складну й суперечливу структуру. В особистості Печорина він виділяє первинну основу - добрі задатки, закладені природою: герой завжди щирий (навіть коли це йому не вигідно), допитливий, здатний на жаль, енергійний, має високий інтелект. Однак у реальному житті, у якій так багато значать соціальний стан людини, виховання й умовності, з якими повинне вважатися, добро легко уживается зі злом: марнославством, ненаситною гордістю, бажанням панувати над іншими й затвердити своя перевага будь-якими засобами. Все це ми бачимо в характері центрального персонажа, побудованому за принципом оголення й зближення психологічних полярностей. Не випадково Печорина називають “дивним” людиною. Ця чудність ґрунтується на несподіванці й суперечливості його звичок і поводження: смішне здається смутним, смутне викликає сміх, у душі одночасно уживаются жаль і жорстокість. Оригінальним і сугубо особистим “винаходом” письменника є вперше застосована в романі “перехресна” характеристика персонажів, виражена в тім, що центральна фігура Печорина як би просвічується через зіставлення з настільки ж самостійними, але все-таки “минаючими” образами горців, Максима Максимыча, Вернера, Грушницкого, Віри, князівни Мері. Живучим власним життям, ці й Інші персонажі роману оттеняют важливі риси характеру головного героя. Так, Грушницкий, сам того не відаючи, виступає в ролі карикатурної подоби Печорина, і той, бачачи в цьому Перекрученому “дзеркалі” самого себе, одержує можливість більш об’єктивно оцепить свої вчинки. “Одні скажуть: він був Добрий малий, інші - мерзотник. І те идругое буде ложно”. Але програючи або уступаючи в чомусь навколишнім, головний герой одночасно виграє в іншому. “Чесні” контрабандисти, не замислюючись, кидають напризволяще сліпого хлопчика; Бэла не зауважує відданості Максима Максимыча, чим до глибини душі ранить його, Азамат легко погоджується зрадити сестру, готовлячи їй передчасну загибель; навіть Максим Максимыч, “золоте серце” (Бєлінський), примиряється зі злом, коли бачить неможливість боротьби з ним. Печорин інтелектуально піднімається над середовищем, але відхилення від ідеалів людяності стало загальним. Тому втрата “шляхетних прагнень”, “принади страстей, порожн і невдячних” прирікають Печорина на “жадібну роль ката й зрадника”. Можна вважати також, що Лермонтовим уперше як засіб психологічного аналізу црименен принцип східчастої композиції. Спочатку образ героя дається через сприйняття Максима Максимыча: це оцінка, що йде від людини інших соціальних і моральних подань, як би ззовні. Потім відбувається безпосередня зустріч Печорина копіювання заборонене © 2005 з видавцем, що не тільки зауважує “дивне” у вигляді й поводженні персонажа, але й прагне пояснити його. Нарешті, три останні повісті (“Тамань”, “Князівна Мері”, “Фаталіст”), що є “сповіддю” Печорина, надають слово самому персонажу. Шляхом перехрещування різних точок зору, різних позицій, у чомусь співпадаючих, але ще більше не співпадаючих один з одним, відтвориться багатогранність внутрішнього миру особистості. І ще одне: у тексті роману зустрічається слово “діалектика”, ужите Лермонтовим у його міркуваннях про своєрідність жіночих характерів. Ще більшою мірою це поняття застосовне до головного героя. У цьому випадку діалектика означає роздвоєння, одночасне існування протилежних початків, що перебувають у стані постійної боротьби й суперництва. Саме щиросердечна роздвоєність Печорина визначає сюжетну основу оповідання, його вчинки, від яких, у свою чергу, залежать долі інших героїв добутку. Психологічний аналіз важливий для Лермонтова не сам по собі, а як спосіб рі