А так само «Божевільний день, або Одруження Фігаро» (1778), «Злочинна мати, або Другий Тартюф» (1792). Фігаро належить до числа тих деяких образів світової літератури, які одним своїм ім’ям персоніфікують жанр. З’явившись на світло через два із зайвим тисячоріччя після виникнення комедії, Фігаро зробився таким же символом комедійного жанру, якої стосовно до трагедії був цар Эдип.

В Аристофана й Менандра, у Теренция й Плавта, у Шекспіра й Мольера була безліч комедійних типів, наділених яскравими характерами, часом життєвими й достовірними, іноді гротескними й гиперболизированними. Однак настільки всеосяжного образа, що увібрав у себе різні модифікації комічного й комедійного, до Бомарше не створював ніхто. Іскрометна дотепність, спритність, уміння плести комедійну інтригу, заплутуючи її, а потім розплутуючи, блазнівська бомолохия в сполученні з мудрістю - все це забезпечило «звання» Ф. як абсолютного героя комедії

У Фігаро найдавніший родовід. Його античні предки - бомолох (букв, блазень у вівтаря) комедії Аристофана (Дикеполь в «Ахарнянах», Тригей в «Світі»; деякі монологи Ф. виявляють рудимент парабаси - відмітного мовлення на адресу глядачів), а також персонажі новоаттической комедії Менандра й римської паллиати - слуги-раби, шахраї й ошуканці (наприклад, Псевдол Плавта). Серед масок комедії дель арте попередник Фігаро Арлекін (дорівнює й французький побратим останнього - Криспен). У числі літературних прообразів Ф. називають Панурга Ф.Рабле. Найближчі попередники героя Бомарше - слуги (валети) классицистической комедії Мольера (Скапен, Сганарелъ), Скаррона (Жодле), далі персонажі століття Освіти - Жиль Блаз Лесажа, Труффальдино Гольдони. Родинні образи зустрічаються в Реньяра й Мариво.

Коли перша п’єса трилогії була поставлена, глядачі відразу ж довідалися в герої - автора. Так і повелося вважати, що образ Фігаро Бомарше списав із самого себе. (Порівн. рядок Пушкіна: «подібний своєму чудесному героєві, веселий Бомарше…») Існує версія, що драматург указав на споріднення з героєм у його імені, складеному зі слова fils (син) і Сагоп (теперішнє прізвище Бомарше), тобто син Карона. Це, можливо, легенда, хоча сама її поява символічно. Грандель, біограф драматурга, допускав, що навмисної криптограми в імені Фігаро не було: спрацював код, закладений у пам’яті Бомарше, якому з дитячого років доводилося всюди чути у свою адресу - «фи Карон». Цей «фи Карон» злився в «фикаро» і став потім Фігаро. Той же Грандель відзначає, що в ранній редакції «Цирюльника» ім’я героя - Figuaro. Останнє можна зрозуміти як похідне від лат. figure - утворювати, робити. Це цілком відповідає драматургічній функції персонажа, що виступає делателем інтриги й утворить сюжетні имброглио (плутанини).

У п’єсах трилогії образ Фігаро перетерпів ряд перетворень. «Чудесний герой», про яке говорив Пушкіна,- це Фігаро «Божевільного дня». До нього близький севильский цирюльник першої комедії й досить далекий персонаж «повчальної драми», складеної двадцять років через.

«Перший» Фігаро по атестації Бомарше, «малий собі на розумі, людина безтурботний, котрий посміюється й над успіхом, і над провалом своїх підприємств». До розв’язки «підприємства» аж ніяк не байдужний «другий» Фігаро й у силу цього виявляє себе «найбільш тямущою людиною своїх націй». Останній же, «третій» Фігаро відповідно до ремарки автора,- «людина, що володіє більшим життєвим досвідом».

У двох перших комедіях герой перебуває в центрі подій. Він фігурує в назвах п’єс. У нього сама виграшна з погляду сценічності роль

На початку трилогії Фігаро з’являється як традиційний персонаж комедії, покликаний улаштувати щастя закоханих, здолати тих, хто замисливает проти них підступи. Усе, що вживає Фігаро до нього сотні разів робили комедійні «заступники весіль» - і Лсевдол, і Арлекін, і Тристан («Собака на сіні» Лопе де Вега), і багато хто інші. Ф. передає любовні записки графа Альмавиви до Розине, дурить опікуна д-ра Бартоло, нейтралізує Дону Базиля й, нарешті, вчасно підсуває нотаріуса, що містить шлюбний контракт. Майстер на всі руки (брадобрей, аптекар, автор), Ф. упевнено веде комедійну інтригу й у фіналі досягає наміченої мети. Відмінність Ф. від численних попередників - у його вездесущности. Герой поспіває «тут і там». крилатими слова, Що Стали, «Figaro si, Figaro la» відбивають не тільки «зерно» образа, але й новий тип драматургічного поводження

Фігаро «Божевільного дня» перемінив заняття: він тепер перебуває на службі в сеньйора як домоправитель і камердинера; герой залишив вільну професію цирюльника, втратився волі вибору (без санкції графа його шлюб із Сюзанной неможливий). Разом з тим Ф. загубив нитку драматургічної інтриги, що плетуть жінки, - Розина, Марцелина й у першу чергу Сюзанна. Він попадає в пастку, улаштовану для графа. Обоє, Ф. і Альмавива, - об’єкти інтриги, тоді як у першій комедії вони виступали її суб’єктами, творцями

Ефект комедійної інтриги Бомарше досягає за допомогою гри між помилковим і дійсним суб’єктами дії. В «Се-вильском цирюльнике» д-р Бартоло переконаний, що розпоряджається що відбувається, а на ділі всім керує Ф. У підсумку - обережності доктори виявилися марними. Помилкові суб’єкти інтриги другої комедії - Альмавива й Фігаро вони попадають впросак, виступаючи генераторами комічного й комедійного

Спільність драматургічної перипетії не робить Альмавиву й Ф. сюжетними союзниками. Отут вони супротивники, приречені на агон. У сценах-двобоях між Ф. і графом Бомарше продовжує традицію мольеровских агонов (Дон Жуан і Сганарепь, Альцест і Филинт), надаючи їм гострий соціальний зміст

Суперництво Фігаро й Альмавиви (обоє закохані в Сюзанну) обумовлено становою нерівністю. Сюзанна вже зробила вибір на користь Фігаро. Проте «стародавнє право першої ночі» дозволяє графові мати на неї цілком певні види, і Ф. перед цим «правом» сеньйора соціально неспроможна. У такім положенні він волею-неволею виявляється соціальним героєм, ураженим несправедливістю суспільства, у якому Альмавива, «людина таки пересічний», усім забезпечений, а він, Ф., «заради однієї тільки їжі змушений виявляти таку поінформованість і таку спритність, яких протягом століття не треба було для керування всіма Испаниями».

Інвективи Ф., обличающие лукавих царедворців, авантюристів-політиків, продажних суддів, зробилися маніфестом «третього стану». Ф. не тільки заявив «права громадянина», але й продемонстрував здатність їх відстоювати. До цього Ф. ставилися знамениті відкликання сучасників Бомарше: наприклад, слова Людовика XVI («Якщо дозволити цю п’єсу, те Бастилія буде зруйноване») або твердження Наполеона, що комедія з’явилася «революцією в дії».

В образі соціального героя Фігаро довгий час жив на сторінках газет, журналів, книг - у себе на батьківщині й за рубежем. Так, радянські театрознавці називали персонажа Бомарше «буревісником французької революції» (С.С.Мокульский) і говорили про нього, як про майбутнє Марате або Робеспьере. Театр такого Ф. найчастіше ігнорував, предпочитая крутому резонерові веселого водевільного шалапута. При всій невигадливості подібних трактувань треба визнати в них відому справедливість

Фігаро герой комедії, його темперамент «людини й громадянина», за законом жанру, не переростає в пафос, а, навпроти, піддається травестии й зниженню. Роль Марата йому не призначена. Перефразовуючи репліку пушкінського персонажа, адресовану Бомарше, можна сказати, що Ф. занадто смішно для ремесла Марата. У цьому змісті самим проникливим суддею комедії виявився історик Гальяр, що відповів на питання Людовика, чи можна допускати «Одруження…» на сцену: «П’єса надто весела для того, щоб бути небезпечної». Подальша доля образа підтвердила цю думку. «Небезпечні» герої XIX століття походили від багатьох персонажів (Чацкий, наприклад, від Альцеста), тільки не від Фігаро, нащадками якого стали персонажі, що живуть у світі пригод,- д ‘Артаньян, капітан Фраккас, Остап Бендер

Фігаро останньої п’єси трилогії - персонаж, що у багатьох поколінь читачів (глядачів) викликав почуття жалю й розчарування. Його характеризували як пересічного мораліста, що веде боротьбу із дрібними й незначними супротивниками в інтересах своїх панів. Герой Бомарше, що постарів на двадцять років, справді втратив значну частку своєї театральної чарівності, але з людської точки зору багато чого придбав. Він навчився цінувати спокій домівки, на який зазіхнув «другий Тартюф», зберіг вірність не панам, а людям, з якими прожив все своє життя. Ф. навчився безкорисливості, і тому у фіналі п’єси щиро відмовляється прийняти нагороду графа, не бажаючи «псувати дорогоцінним металом послугу, зроблену від чистого серця».

Pages: 1 2