Відображення культу тварин у народних казках доповнюється багатьма негативними образами представників світу природи, що чинять людині зло. У творі «Про сім братів-гайворонів та їх сестру» вбита братами коза виявляється дочкою Баби-Яги, яка шукає помсти за її смерть; у «Казці про Кощія Безсмертного» Кощій володіє стадами худоби, які пасуться на його полях.

Але найвищого вияву негативна сила сягає в образі змія. Про зв´язок цього персонажа з давнім культом говорить його магічна природа: як і чарівний кінь, він причетний до всіх стихій: живе в землі, біля гори або на ній (змій-горинич), пов´язаний з водою (змій морський), із повітрям (має крила і може літати), із вогняною стихією (живе біля вогняної ріки, дихає полум´ям, з ніздрів дим іде). Його подоба — поєднання частин тіл різних тварин — різноманіт них природних середовищ: хвіст (як у плазунів), кігті та крила (від птахів), покритий лускою (як риби, ящірки) тощо. Частим елементом є його багатоголовість, а відтак — здатність пожирати, живучість, оскільки голова — тілесне уособлення душі. Щоб перемогти його, треба відрубати всі голови, які при битві можуть відростати знову.

Ця істота постає як повелитель природних стихій: в морі хвилі піднімає, ліси корчує, ріки підпалює; коли летить, — грім гримить і трясеться земля, креше блискавки в небі. Безумовно, змій наділений магічною владою, тому простій людині перемогти його не під силу: тут потрібні надприродні вміння, знання чарів, незвичайні помічники тощо. Змій завжди виступає противником головного героя казки, обов´язковим елементом якої повинен бути їх смертельний двобій. В. Пропп вказує на те, що «генетично змій пов´язаний з уявленнями про смерть». Тому змій часто знаходиться на межі між двома світами, виконує роль воротаря. Місце перебування цієї істоти є уособленням царства смерті: доходячи до житла змія, герой бачить багато розкиданих людських кісток, на огорожі розвішані людські черепи, у його домі може бути потаємна кімната з людськими головами, в котлі варяться руки та ноги. Ці елементи є натяками на канібалізм давніх часів. Такий висновок підтверджується ще одним надзвичайно поширеним мотивом — змій викрадає людей і вмить переносить в інше, дуже далеке царство: «Коли нам повідомляють, що тварини викрадають душі живих, то завжди може бути поставлене питання, чи не розвинулась ця тварина із зооморфного мерця»270. Як правило, змій викрадає молодих дівчат (або їх дають йому на їжу як данину), але іноді він залишає одну з них собі за дружину. «Про те, що в українського народу збереглося уявлення про шлюб померлої дівчини з потойбічним божеством, свідчить давній звичай, який дійшов до нашого часу, — ховати її у весільному вінку, іноді у фаті».

Такий елемент є не лише можливим відголоском обряду одруження дівчини з представником природи, духом води з метою накликання родючості (як зазначає Дж. Фрезер, цей ритуал донедавна зберігався у низькорозвинених племенах), а й підтвердженням людиноподібної природи змія. Його людську сутність видає і той факт, що іноді герой, бажаючи одружитися з прекрасною дівчиною, довідується, що вона дочка змія, і, щоб побратися з нею, необхідно вбити її батька.

Часто у казках роль змія виконує Кощій, морський цар, чарівник Ох та ін. Головна характеристична прикмета цих образів — володіння магією; щоб їх здолати — необхідно вбити, що зробити нелегко. Героєві в цьому інколи допомагає дочка змія чи полонянка, яка володіє чарами. Вказані здатності казкового змія, Кощія та подібних персонажів дають підставу припускати, що ці образи можуть бути уособленням жерців, які мали верховну владу (можливо, магів чужого племені), володіли сакральними знаннями і вороже ставились до чужинців. Звідси — атрибути смерті, адже жерці були причетні до жертвоприношень, використовували у ритуалах людські кістки, черепи тощо. Слушною з цього приводу є думка Дж. Фрезера про закони передачі влади чужинцеві через його одруження з дочкою жерця-царя. Обов´язковим тут було випробування сили першого та вбивство другого (нерідко у двобої між ними, як претендентами на престол; у казках двобій відбувається на калиновім мості або на тоці).

Дослідження прадавніх язичницьких звичаїв дає можливість пояснити частий казковий мотив перетворення людини в тварину чи пташку і навпаки. За свідченням дослідників-етнографів, жерці (члени їх родини та прибічники) жили за своїми законами, один з яких забороняв їм показувати своє обличчя. Тому існувала спеціальна верства людей, які виготовляли для жерців маски тварин, одяг зі шкір. За допомогою цих речей вони «перевтілювались» у відповідних істот (згодом маски збереглися як елементи ритуальних дійств з нагоди окремих свят чи, зовсім втративши магічну функцію, стали атрибутами маскарадного костюма). Такі ж перевтілення відбувались і в середовищі «звіриних союзів», члени яких повинні були ходити зодягнені лише у шкіру тварини-тотема (не маючи права її знімати) і повністю наслідувати її поведінку, повадки. Тому часто в образах диво-тварин (таких як залізний вовк чи собака-охоронець) можна вбачати перевтілених представників «звіриних союзів».

Прихильники міфологічної школи вказують на тісний зв´язок цих мотивів з прадавньою міфологією. Зокрема М. Чумарна зазначає: «Образ Дани — богині земних вод і всіх земних стихій доносить нам казка «Царівна-жаба». Як вона вмивається росою — дощик накрапає, як одягає золоте вбрання — блискавиці крешуть, а як У золоту бричку сідає — могутні громи б´ють. Хто ще може мати таку силу, як не земноводна володарка?».

В українському народному епосі поширеними є казки про дівчину-тварину чи пташку («Царівна-жаба», «Біла льошка», «Дівчина-пташка», «Про жінку, що уткою зробилась», «Кривенька качечка» та ін.); та про хлопця-тварину («Жених жаба», «Про дивовижного чоловіка-гору», «Про вужа-царевича та вірну жону»). Головні персонажі цих творів вважаються тваринами, але мають здатність на деякий час ставати людьми. Наприклад, Царівна-жаба, виконуючи завдання тестя, поки спить її чоловік, випікає коровай, тче рушник, вишиває сорочку. При цьому обов´язково акцентується на магічній силі героїні. Усе, що вона робить, свідчить про її надприродні можливості: на рушнику, який вишила, сяє сонце, місяць і зорі, на короваї — випечені міста з палацами і птахами на них; танцюючи на бенкеті, вона вино, вилляте з рукава, обертає на озеро, а кістки — на живих лебедів.

Такий образ непоодинокий: дочка морського чуда Варвара-краса із однойменної казки вміє ткати очима, перетворюватись у тварин; царівна при втечі від змія перетворює себе і нареченого у пшеничне поле з дідом, у старий замок з вартовим, у море з рибою тощо («Яйце-райце»); дівчина-пташка робить кросна, що самі тчуть чудо-покрівці. Магічна сила головної героїні підтверджується тим, що вона постає повелителькою світу природи: свистом скликає змій, які їй виконують всю роботу, знається з мешканцями лісу, повітря, моря тощо. Незвичайними є й ті героїні, які живуть у лісі в домі молодців, мисливців, розбійників чи братів (чоловічих військових чи звіриних громад). В. Балушок висловлює думку, що «дівчата, які жили в будинках «вовчих» союзів, вважалися жрицями жіночої богині… що в багатьох народів була особлива «діва-войовниця», якою може бути давньослов´янська Мокош».

Винятковість героїні підтверджується не лише її надприродними здібностями, а й замкненим способом життя. Вона часто посаджена у темницю чи високу вежу, палац на скелі чи острові посеред моря, що, як вказує Дж. Фрезер, є ознакою царської спадкоємиці, яка утримувалась в ув´язненні з метою опіки та охорони. Так, змієва дочка у казці «Яйце-райце» замурована у стовпі, але за те, що головний герой одружився з нею, допомогла йому магічною силою витримати всі випробування.

Цікавий той факт, що у казці «Царівна-жаба» та їй подібних після перетворення жаби у людину залишається її шкіра, втративши яку, героїня вимушена повертатись у володіння змія за тридев´ять земель і героєві нелегко повернути її назад. Кривенька качечка, обертаючись у дівчину, скидає своє пір´я, втративши яке, вимушена залишити своє людське житло і летіти з качками «у вирій». Герой казки «Про вужа-царевича та вірну жону» скидає дванадцять шкір і стає людиною. Він залишається зі своєю дружиною навіть тоді, коли вона спалила його дванадцять вужевих вбрань, але забороняє їй говорити про свою людську зовнішність. Коли вона розповідає таємницю його батькам, він переноситься в інше царство. Наречений-красень з «Казки про герумію», втративши свою шкіру, вирушає у потойбіччя, пояснюючи: «Я мушу сеї ж хвилини тікати, бо мене можуть умертвити. Дотепер мене хоронила тота кожа, а від сеї хвилини я беззахисний».

Pages: 1 2 3 4