Ілюзорна й штучна «реконструкція» сім’ї за рахунок виниклих на мить відносин «названого батька» і «прийомного сина» між Блумом і Стивеном, так само як, по суті, і «примирення» Блума із дружиною, насамперед іронічно підкреслює їхнє загальне з у соціумі й неизбивний хаос самого життя

Негативному соціальному досвіду в гущавині міської суєти героїв «Улисса» протистоїть позитивний в остаточному підсумку соціальний досвід героя «Чарівної гори» у повнім видаленні від юрби й суєти. І проблема «особистість - суспільство», і проблема «дух - природа, матерія» вирішуються Джойсом і Т. Манном протилежним образом. Душу Гансу Касторпа, як би замкнена в алхимическую реторту зазнає Утиску інтелектуальних сил, що борються за неї (плоский раціоналіст, ліберальний резонер Сеттембрини й релігійний містик, ідеолог тоталітаризму Нафта) і ворожої всякому интеллектуализму емоційної еротичної стихії, представленої практично мадам Шоша, а теоретично- недорікуватим «сильною людиною» Пеперкорном. Позиція Касторпа як «медіума» і одночасно «медіатора», що шукає синтезу різних сил, зокрема духу й матерії, безнадійно «манихейски» розділених у Джойса, кардинально відрізняє рішення аналогічних проблем в «Улиссе» і «Чарівній горі». Переконавшись, що Нафта й Сеттембрини обоє базіки. Один злий сладострастник, а інший тільки й знає, що дудіти в дуду розуму»166, герой вибирає «природу», віддається своєї любові-хвороби до мадам Шоша, але тут виявляється щира безодня, йому починає здаватися, що матерія - це «гріхопадіння духу», життя - «розпуста матерії», хвороба - «перекручена форма життя» (т. 4, стор. 38).

На обох шляхах - занурення без оглядки в глибини духу й глибини природи - загрожує зустріч зі смертю, що зовні символізується паралельним самогубством Нафти й Пеперкорна, а також мотивами «фізичного» просвечивания-до кістяка й «психічного» шляхом психоаналізу, спіритизму й т, буд. Після критичного самотнього блукання в горах під час сніжної бури й очисного сну («прекрасне людське царство - з мовчазною оглядкою на кривавий бенкет» - т. 4, стор. 216) Ганс Касторп доходить висновку, що «дезертирство й смерть невіддільні від життя… а стояти посередке, посередке між дезертирством і розумом - призначення Homo Dei» (там же, стор. 215), що «людина - хазяїн протиріч» між життям і смертю, духом і природою, хворобою й здоров’ям. Через синтез духу й природи, інтелекту й емоційного життя Ганс Касторп «социализуется» і внутрішньо дозрілим вертається «униз», на «рівнину».

Таким чином, Джойс і Т. Манн дають зовсім різні рішення проблем, але проблеми ставляться багато в чому подібні (дух і матерія, індивід і суспільство, життя й смерть і т.д.) і, так сказати, «вічні», «метафізичні» - про сутність і сенс життя. Хоча характери й в «Чарівній горі», і навіть в «Улиссе» досить чітко обкреслені, але вони свідомо дані як «варіанти» якоїсь єдиної людської сутності (у Джойса) або різних сил, що діють у душі людини (у Т. Манна). В образах Блума й Гансу Касторпа при всій їхній крайній відмінності (як особистість Ганс навіть ближче Стивену) є риси «эвримена», «середньої людини», носія універсальної глибинної психології (як «середня людина» Ганс різко відмінний від Фауста й навіть Вільгельма Мейстера) і поля дозволу метафізичних антиномій. Вихід (хоча б тимчасовий, відносний, як в «Чарівній горі») за соціально-історичні рамки сприяє не тільки заострению антиномій життя - смерті, духу - матерії й т.п., але демонічному випиранню бездуховного матеріального початку, физиологизма, смертного тління й т.п. (у Джойса аж до «скатологии»).

Зовсім по-різному, але в обох добутках зовнішня дія відтискується внутрішнім. В «Чарівній горі» це здійснюється більше простим способом, а

саме приміщенням головного героя в середовище, де зовнішня дія вкрай бідно й де близькість смерті створює своєрідну «прикордонну ситуацію», що дає найбагатшу їжу для медитації на вічні теми й переживань, які втягують глибинні сфери підсвідомості

В «Улиссе», де Джойс рішуче відмовляється від формотворних підвалин класичного роману XIX в., від соціальних «типів» і зв’язний сюжетної собитийности на емпіричному рівні, відома хаотичність зовнішньої дії, що з’являє як накопичення випадків, частково переборюється за допомогою «потоку свідомості» основних персонажів. «Потік свідомості» безупинно пов’язаний з емпіричною дійсністю в порядку відомого взаимоотражения, так що зовнішні факти виявляються поштовхом для певних асоціацій, підлеглих одночасно іншій, внутрішній логіці (почасти й назад, внутрішній монолог надає «гостру» інтерпретацію й потоку емпіричних фактів). У загальному й цілому на рівні потоку свідомості всупереч стрибкоподібному, на перший погляд, чисто ірраціональному ходу асоціацій ступінь композиційної связности, свідомості різко збільшується. Саме внутрішній монолог є найважливішим двигуном оповідання. У міру синтагматичного розгортання тексту роману окремі фрагментарні емпіричні факти, враження й асоціації, як свого роду кінокадри, монтуються в загальну картину, проясняються концептуально. Вони збираються в єдиний вузол у найбільшій мері в нічній сцені, що розігрується в районі публічних будинків, де потік свідомості як би долає емпіричну дійсність (що дуже Знаменно) і «матеріалізується» у демонічних баченнях і образах, що відповідають самим глибинним страхам і надіям, а також і таємному почуттю провини, що таїться в підсвідомості героїв. У фантастичних баченнях Блуму пригадуються дійсні й мнимі гріхи, він осміяний, принижений і обвинувачений, йому загрожують суд і розправа. Ця сцена віддалено нагадує атмосферу «Процесу» Кафки й концепцію провини як «первородного гріха». В інших баченнях Блум компенсується фантастичною картиною свого звеличання, аж до царя, президента, пророка. Протиставлення денної міської штовханини й нічних сцен з їхнім розгулом стихії підсвідомого в «Улиссе» може бути з відомою часткою наближення зіставлено в самій загальній формі з опозицією життя «там, унизу» і «тут, нагорі» в «Чарівній горі» і більш конкретно з карнавальною ніччю любові Гансу Касторпа й Клавдії Шоша (не випадково критики звичайно відповідні сцени в «Улиссе» і в «Чарівній горі» називають «Вальпургиевой уночі»), а також з останньої: частиною «Чарівної гори» з її викликанням парфумів, розпущеним поводженням і сварками мешканців санаторію. Подібність підкреслюється іронічним вигуком Сеттембрини: «…хіба цей не розважальний заклад?» (т. 3, стор. 306).

Внутрішній монолог, як такий, в «Чарівній горі» хоча і є присутнім, але займає більше скромне місце. Ми знаємо, що в «Улиссе» місце дії - шумне місто Дублін, а час дії - один день; в «Чарівній горі», навпаки, місце - вилучений гірський курорт, а час - цілих сім років. Однак в обох випадках з переносом основної дії всередину свідомості героїв єдність часу й місця порушується за рахунок виходів у минуле й майбутнє; при цьому підкреслюється суб’єктивний аспект часу, залежність від його переживань, що наповнюють. Маючи на увазі цю сторону справи, Т. Манн сам називає свій добуток «романом часу».