Чи бачили ви коли-небудь, як під яскравим, сяючим, променистим блакитним небом золотом віддзеркалює земля? Це — пшеничні поля моєї рідної, батьківської сторони. Чи ви чули, як бринить прозоре, кришталево чисте повітря веселою й радісною піснею пташки, як вдоволено гуде джміль, як шелестить, шурхотить листя під дотиком вітерця? Це — голос моєї землі. Чи торкалися ваших вій лагідні сонячні промені, ваших скронь — гілочки беріз, ваших рук — трепетні й тендітні польові квіти? Це — ніжність моєї Батьківщини. Стискає серце і перехоплює подих від такої краси, від того, що ти — її часточка, бо живеш на цій землі. І вона — твоя єдина, твоя рідна, своя!.. Хіба можна нею не пишатися, бути байдужим до її краси й мальовничості? Я люблю рідну землю у будь-яку пору року, бо вона завжди чарівна. Весною, коли природа струшує з себе сон, урочисто і натхненно готується вона вибухнути новим життям, а потім ніжно та трепетно випускає під захист і турботу сонечка перше листя і квіти. З чужих і далеких країв повертаються додому птахи й наповнюють небо піснями любові та захоплення. Літо дарує мені щоденне свято краси: і молодий, юний кущ акації, що вперше вкрився жовтими квіточками, і немовля-пташеня, яке висунулося безстрашно і відважно з гнізда, і квітуча галявина, вкрита багатобарвними, різнокольоровими квіточками. Восени рідна земля неначе полум’яніє в червоно-жовтому вбранні. Складається враження, що вона востаннє хоче порадувати, потішити тебе перед своїм зимовим сном. Та і взимку вона казкова! Чорні дерева стоять величними й могутніми велетнями на білій, чистій ковдрі. Вони сплять, набираючись сили для нового життя… Мила моя земле! Рідна сторона! Може, для когось і є чудовішій красивіші краї, але ти для мене — найкраща, наймиліша, неповторна!