Зазвичай, якщо хочеш зрозуміти той чи інший народ, відчути його традиції, ментальність, досліди перш за все його рідну мову та епос, бо саме вони є тим індикатором, який виявляє всі особливості, тонкощі та інші нюанси, притаманні представникам того народу, який тебе цікавить. Хочеш повніше відчути, що уявляють собою скандинави, звернися до Едд (як Старшої, так і Молодшої), не забудь також про саги; німці — тоді шлях тобі до «Пісні про Ні-белунгів»; греки — ну, якщо не знаєш їх епосу, то далі й розмовляти годі (про всяк випадок нагадую ключові слова: Троя, Одісей, Геракл, Ахіл, Аргонавти та інші); іспанці — наводь об’єктив на «Пісню про мого Сіда»; французи — тоді розшукуй «Ьа спапзоп сіє Коїапа», про яку і піде мова.

«Пісня про Роланда» — видатний пам’ятник світової літератури. Чесно кажучи, при читанні цієї поеми так і хочеться, усміхнувшись і хитаючи.головою, вигукнути «ох, вже ці французи!» Навіть їхній героїчний епос — і той насичений похвальбою, невгамовністю, відчайдушністю, патетичністю, але й хоробрістю, презирством труднощів, пишністю, благородством, достоїнством, сміливістю.

За своєю художньою суттю «Пісня про Роланда» — дійсно, яскравий приклад епосу із типовим для цього роду літератури тяжінням до монументальності, повторів і варіацій, піднесеним французькою пристрастю до гіперболізму (от чого точно не відняти!), пафосу й патетичності. Історична правда, яка слугувала колись основою для створення епічної поеми (хоча в цьому деякі дослідники розходяться), і те, чим вона стала врешті-решт — дві діаметрально протилежні речі. Але — і тут вже жартівливий тон змінюється на серйозний — це не заважає поемі залишатись однією з ключових фігур на дошці епосів світу.

Насправді, як розповідають нам офіційні хроніки тих часів, похід Карла Великого за Піренеї був невдалим, а ворогами, які напали на ар’єргард французької армії були баски, а не сарацини. Але такі деталі при прочитанні твору стають дрібними й непомітними. Так само захоплений читач із розумінням і милістю ставиться до таких нюансів, як те, що географія поеми просто фантастична, що за підрахунками кожні п’ять французів вбивають щонайменше чотири тисячі невірних, а звук рогу Роланда лунає на тридцять ліг.

Важливо, що цей героїчний епос дає нам уяву про вірність та зраду, чесність і хоробрість, підлість і винахідливість — а все це дивовижно яскраво показано в поемі без напівтонів і рис, наявність яких вибачила б чи, навпаки, зруйнувала категоричність нашого сприйняття образів твору. Якщо підлість — то затята, якщо хоробрість — то відчайдушна, якщо кохання — то живе до останнього подиху коханого і з ним помирає, якщо Божа милість — то до сходження ангелів за рукавичкою героя.

Але головне (принаймні на мою думку, тобто єдино правильну) те, що «Пісня про Роланда» виховує справжніх героїв у нас самих. Роланд — ідеальний лицар, патріот, непр/имиренний до ворогів, правдолюб. Його друг і соратник Олівер також видатний воїн, досвічений стратег, менш відчайдушний, більш розсудливий. Король Карл Великий — втілення мудрості, благородства, честі, вірності державі, тобто тих рис, якими наділений істинний правитель. Саме в такій компанії ми, читачі «Пісні про Роланда», подорожуймо її сторінками, беремо участь у війнах і битвах, загартовуємося и походах. І ці лицарі стають для нас взірцями, а чесність і благородство їх образів — світлом, яке вкаже нам правильний шлях на роздоріжжі життя.