Глибоко правдиві й зображені зі справжнім співчуттям, позбавленим і тіні помилкової карамзинской «чутливості», образи кріпаків. В «Братах розбійниках», ми пам’ятаємо, Пушкін також вивів кріпаків, що знудили своєї «часток» і занявшихся розбоєм. Але в їхньому вигляді майже не було нічого селянського. У кріпаків Дубровского, що також зробилися розбійниками, повністю збережені їхні соціальні риси. Особливо чудова щодо цього фігура самого активного серед них - коваля Архипа. Архип тільки що нещадно розправився зі своїми недругами - приказними: замкнув їх у підпаленому будинку, а раніше хотів зарубати сокирою. Але по натурі він зовсім не твердий. Навпаки, у ньому живе жалість і співчуття до кожному безневинно страждаючому істоті. Пушкіна показав це в знаменитому епізоді, з кішкою: зараз же після розправи із приказними Архип з небезпекою для життя виносить із вогню безпомічну кішку. Дуже по-своєму виразна й випадна попутна замальовка рудого селянського хлопчика, не в приклад боягузливому барчонку проявляющего дивну стійкість і мужність перед грізним Троекуровым. Взагалі в жодному творі Пушкіна не протипоставлені так прямо два мири - кріпаків і їхніх гнобителів - і не показані так співчутливо селяни, як в «Дубровском».

Контрастом до образа мешканця глухих кутів, «зубра» Троекурова є фігура нітрохи не меншого, по суті, кріпосника, але облекающего свої кріпосницькі замашки у форми культурно-утонченного «європеїзованого» добірності, князя Верейского Знавець і аматор мистецтв, жагучий шанувальник жіночої краси, Верейский належить до того типу російського дворянства XVIII в.- «днів Катерини»,- характерний представник якого був яскраво намальований Пушкіним у його посланні «До вельможі».