Герой однієї з новел книги Д. Боккаччо «Декамерон» (1350-1353) - 9-я новела 5-го дня, відома також як «Новела про сокола». Федериго Альбериги. закохано, але монна Джованна не відповідає йому взаємністю. Дуже швидко Федериго Альбериги розтрачує майже весь свій стан на свята й звеселяння на честь Джованни й змушений вийти в маленький маєточок, що залишився. У нього є ще улюблений сокіл, з яким він полює й хоч якось може прокормитися. Незабаром умирає чоловік монни Джованни, і вона переїжджає із сином у село, що виявляється по сусідству з будинком Федериго Альбериги. На прохання захворілого сина монна Джованна відвідує Федериго Альбериги. і просить віддати їй сокола

Але Федериго Альбериги нічого не знаючи про меті візиту, метається в пошуках того, чим би попотчевать настільки бажану гостю. У будинку в нього нічого ні, і отут він зауважує свого сокола, убиває його й пригощає ним монну Джованну. Після обіду все роз’ясняється. Син монни Джованни незабаром умирає, брати її наполягають, щоб вона вийшла заміж. Монна Джованна згадує про вчинок Ф.А. і вирішує, що кращого чоловіка їй не знайти

Використовуючи в цій новелі традиційну для того часу тему служіння дамі, заради якої закоханий лицар іде на будь-які жертви, Боккаччо розкриває тему в несподіваному ракурсі

Справа в тому, що Ф.А. ставиться до свого сокола не як до звичайного птаха. Його сокіл фактично єдиний його товариш, що допомагає йому в його тяжкому становищі. Сокіл Ф.А. - «один із кращих соколів на всьому світі», Ф.А. дуже «дорожить своїм соколом», він «милий його серцю». І от Ф.А. жертвує соколом лише для того, щоб попотчевать даму, що зайшла до нього, що зневажала їм, що стала причиною його руйнування. Начебто б Боккаччо, випливаючи традиції, схвалює Ф.А. - але за всім цим простежується явна іронія автора, що граничить із осудом. Ф.А. робить свій учинок «на краю розпачу, проклинаючи долю»; коли ж монна Джованна просить віддати їй сокола - він плаче, усе знову виходить невлад. Більше того, ця «жертва» Ф.А. зовсім не викликає в його коханій відповідного почуття, вона виходить за нього не по любові, а лише під тиском обставин, за принципом меншого із зол. Відношення до цієї проблеми Боккаччо розкриває й попередня «Новелі про сокола» новела, у якій дама, занадто жестокосердно отнесшаяся до лицаря, що доглядав за нею, попадає в пекло. Фактично Боккаччо в цій новелі встановлює границю, вихід за яку не може бути виправданий навіть любов’ю

«Новела про сокола» викликала численні інтерпретації. В XVI столітті Лопе де Вега написав комедію «Сокіл Федериго». Приблизно в той же час Тирсо де Молина створює комедію «Слова й пір’я», у якій, втім, сам сокіл відсутній - Ф.А. жертвує заради любові не їм, а своєю власною кар’єрою генерала, чим і скоряє серце коханій. У Франції в XVII столітті Лафонтен пише новелу «Сокіл», у якій на перший план виходить «філософія насолоди», у результаті чого героїня виходить за Ф.А. по схильності й навіть по любові. На початку XVIII століття англійський поет Мэтью Прайор пише поему про Ф.А., у якій намагається всіляко підкреслити чеснота героя, однак, на думку критики, йому не вдалося оттенить ту «делікатну боротьбу почуттів», що склала основу новели Боккаччо. Нарешті, Утеннисон в 1879 р. створив одноактну віршовану драму «Сокіл».

У Росії першої й, цілком ймовірно, єдиною інтерпретацією новели стала опера Д.С.Бортнянского «Сокіл», показана в 1786 р. В опері діють парубок Федерик і його кохана Ельвіра. В 1973 р. оперу поставив Московський камерний театр під керівництвом Б.А.Покровського