Характерний щодо цього збірник Павла Радимова «Село» (1926), певний у свій час критикою як морально-поетична енциклопедія селянського побуту, що сходить до традицій античних ідилій. Прямим попередником цього автора в російської поезії можна назвати Ф. Слепушкина ( 1783-1848).

Радимовский мир - це мир російського села, яким він зложився протягом столітньої своєї історії, яким закріпився у свідомості народу. Праця, побут, моральність, естетика й звичаї в силу своєї традиційності здобувають у ньому як би значення другої природи. Стан цього миру майже позбавлено який би те не було конфликтности. Поет «знає тільки світлі тони. Ніде не зустрінеться в нього нота суму, надриву або туги. Всі епітети його схвальні, любовні, радісні, а слова ласкаві, співчутливі… Його оптимізму немає меж, і немов не відає він, що існують явища неприємні, враження тяжкі й думки гіркі й сумні. Імовірно, тільки він один уміє зображувати смерть у таких фарбах, що здається, начебто й умерти приємно. Справді, що може бути більш заманливо? Отут тобі й баби, що накладають семітки на очі, „чтоби погляди закрити», і тіло обмивають, сорочку надягають чисту, портки полотняні, постоли нові, і свічі горять, і псалтир грамотії читають, приходять сусіди, усі дивляться на «лик небіжчика». Труна тесаний, новий: „черним покривом у краях з позументом грає наполегливий вітер…» Усе робиться истово, як покладається. За похоронами поминальний обід, локшина з півня, чарка вина. Та й про що горювати в цьому світі, де смерть наводить на найпростіші думки? Кожний знає, що його спорядять у свою неминучу чергу. Буде так само лежати він на столі „успокоенний миром смерті - нагороди людської за трудові справи», і підуть із його могили проводжаючі з немудрим висновком „бил людина, і тепер у землю навік відійшов».

Радимовский мир знає єдиний вид конфлікту - це трудова напруга людини, розрахована на доброчинний контакт із природою, обумовлене «шляхами сонця». Звідси і її своєрідна поетизація, відбір явищ, так чи інакше сполучених з наступними плодами землеробської праці: тепло, дружне таянье снігу, заморозки, що передвіщають урожай певних злаків, водопілля, жіноче літо, грози, погожі під час збирання дні, ясне небо, синя серпанок далечіней, приліт і відліт птахів; часто зображуються безпосередні дарунки праці й природи: жито, що спіє, урожай, гречка, косовиця й косовиця, горох, бджоли, сад, ліс, гриби, ягоди. Все буття з’являється у своїх кругообертаннях: звороти пір року й пов’язаного з ними трудового процесу, виробниче кругообертання створеного руками людини матеріального світу (рубання хати, розчищення гумна, покупка нового воза), кругообертання самого людського життя (народження, дитячі забави, потяги юності, шлюб, трудова зрілість, спокійна мудрість старості, смерть). Поет знаходить виразні, вичерпні визначення, метафори для зображення всього різноманіття цього ідеально саморозвиненого миру. Вірші відрізняє різноманіття людських типів, починаючи від селянських русоголових дітлахів і до статечних господарських мужиків, самотніх бабів, що знаходять нехитрі радості у своєму гаснучому житті. Рубинсовская соковитість у зображенні деталей, античний гекзаметр, що як би підкреслює й поєднує зображальність і философичность, - знаменні компоненти радимовского вірша. Відчутна й зрима речовність його образів близька поетичній практиці акмеистов («Аніс поспів. Він кумачевим боком Протягає рум’яний у прорізі листя…». Ритмічно скований гекзаметром, статичний і далекий навіть натяку на історичний розвиток, поетичний мир радимовской села підводив риску не тільки патріархальному селянському буттю, але й власній творчості поета, по складу свого дарування не здатному до сприйняття історичної динаміки, чого владно жадала від поезії нова, що ламає свої підвалини пореволюційне село. Двома останніми книгами «Земне» і «Віз» (1926), що фрагментарно повторюють збірник «Село», завершилася поетична діяльність П. Радимова як співака патріархального селянського укладу