Росіяни народні традиції йдуть своїми коріннями в глиб століть. Росія по суті - країна селянська, і культура наша бере початок із сільського побуту. У сільському житті самим нашим народом, за заповітом предків, були встановлені так звані «весільні тижні», які тяглися від Водохрещення до Масниці й особливо дотримувалися в купецькому побуті. Останні в році весілля були присвячені до Покриву, а засиділися в дівках у ці дні обов’язково ходили в церкву молитися, щоб їм Бог гарних наречених послав. У молитві були такі слова: «Покрив, Пресвята Богородиця, покрій мою бідну голівку перловим кокошником, золотим потиличником». Дівчини зверталися також до апостола Андрію, великомучениці Катерині, до Нилі й Параскєві. Селяни напружено трудилися весну й літо. Роботи звичайно закінчувалися до Покриву. Наші предки й вчасно ставилися ощадливо, по-хазяйськи, тому хлопці, наприклад, найчастіше використовували саме ці дні для пошуків собі помічниці, притім даровий.

Барвисті й поетичні дівочі хороводи заводилися ще навесні й тривали до самого Покрова. Осінні посиденьки зближали юнаків і дівчин, на них дівчини часто займалися рукоділлям, а в хлопців як би була можливість вибрати собі в дружин майстриню по душі. Хлопці, які їхали на заробітки в далекі краї, поспішали до Покриву повернутися із грошима, тому що треба було на щось весілля справляти

Як бачимо, найважливіший момент у житті наші предки пристосовували до більше підходящого для їхньої реалізації річним циклам

Якщо подивитися на це із психологічної точки зору, те й тут усе продумано. У Покрив навіть самі люті супротивники шлюбних уз ставали сговорчивее, а дівчини мріяли швидше розплести дівочу косу й покрити голову жіночим повойником. Вони вірили, що якщо Покрив не покриє, то не покриє й Різдво снігом землю… А без снігу земля промерзне й урожай не вродиться

Чудово й те, що навіть якщо не здійснювалися надії, дівчини не отчаивались, а продовжували як ні в чому не бувало веселитися разом зі своїми щасливими подружками. Ніколи не заздрили й тому душею були прекрасні й зрештою знаходили своє щастя…

Але не тільки шлюбними турботами відрізнялося це свято. Важливе значення він мав і в економічному житті нашого народу. Саме до цього дня найчастіше визначалися строки наймання сезонних робітників. Наймані «срочники» звичайно працювали з Ільїна дня до Покрова, тому й говорили: «Почекай до Покрова - весь борг виплачу».

У цю пору поспішали закінчити всі торговельні угоди, платежі. Льохи заповнювалися в зиму різними соліннями й вареннями. Останніми турботами для зимового стола були яблучні. У самий переддень Покрова антонівку мочили. У хатах у ці дні стояв дивний яблучний дух. Відразу я згадала, як солодко описав у своїй поетичній прозі цей час Іван Олексійович Бунін. Через аромат зібраних антонівських яблук письменник виразив всю душу російського народу

Свято святом, а роботи вистачав: «Будинок не великий, а нудьгувати не велить». На Покрив поспішали подремонтировать будинок до зими: «ухитить хату», «захопити тепла до Покрова». На цю тему цілі прислів’я складалися, наприклад: «не ухитить до Покрова - не буде така» - і прийде просити: «Панотець Покрив, натопи нашу хату без дров». Це щоб Покрив послав теплих деньков - оглядітися й встигнути всього заготовити взапас.

Я завжди захоплююся гармонійності сприйняття природи нашими предками. Вони, як зараз говорять, не смикалися, а вірили, що «укриє володарка своїм Покривом землю й скаже синові: «Господи, от і зима прийшла, усе напрацювалися, напаслись… благослови їх, Господи, відпочити, люту зиму пережити. Покрив мій над ними буде».

Через прикмети цієї пори наші чудові письменники талановито передавали горе й радість російських трудівників. Наприклад, по одному рядку Н. Некрасова: «Тільки не стисла смужка одна, смутну думу наводить вона…» - читач уже бачить картину людської трагедії. Ясно, що селянин восени не залишить хліб неприбраним. Виходить, з ним відбулося лихо… А в Тютчева читаємо:

Лише павутини тонке волосся

Блищить на дозвільній борозні…

«Дозвільна» борозна говорить нам про те, що в житті селянина все в порядку. Не можу не згадати у зв’язку із цим і хлопчика Ваню з «Літа Господня» И. С. Шмельова. Він жив по православному річному циклі й мужнів духовно. Закінчити цю улюблену для мене тему я хочу віршами Е. Баратинського, дуже співзвучними моєму сьогоднішньому настрою й взагалі, по-моєму, що пояснюють тягу російської людини до своїх корінь:

Я возвращуся до вас, полючи моїх батьків,

Діброви мирні, священний серцю дах!

Я возвращуся до вас, домашні ікони!

Об будинок отеческий! Об край завжди улюблений!

Рідні небеса!..