Дитя “епохи безвременья”, представник “загубленого покоління”, Лермонтов - поет туги й розпачу. Живучий у період миколаївської реакції, під час заборон, страт, посилань, час катастрофи надій і розчарувань, “невідомий обранець” відкидав навколишній його мир: мир ненависних йому “духовних холопів”, “жалюгідних, що злякалася, підлесливих”, і деспотичної влади, що позбавляє людину волі, права мислити, права мати високі гуманістичні ідеали. Цей мир “рабів і панів” був глибоко огидний Лермонтову, а тому поет був приречений на знедолену самітність. Уже в шістнадцять років Лермонтов замислюється про те, “як страшно життя сіяй окови… на самоті тягнути”, уже усвідомлює себе самотнім, “як цар повітряний”.

Темою самітності перейнято майже кожне лермонтовское вірш, воно є чільною в його творчості. Епітет “самотній”, звичайно, найбільше вживемо поетом, найбільше часто зустрічається в його добутках. Всі теми лермонтовской лірики, будь те теми поезії або теми батьківщини, так чи інакше сполучені з мотивами самітності, відкинутості, незрозумілості… Існує трохи типових для Лермонтова мотивів, і один з них - самітність у юрбі. Поет хоча й вів світське життя, хоча мав знайомих у вищому Даний текст призначений тільки для приватного використання 2005 суспільстві, однак почував, що “не породжено для світла”, “не вміє жити серед людей”, що не має ні часу, ні полювання “ділити їхній шум, їхні дрібні турботи”.

Лермонтов почував себе страшно самотнім, чужим серед світських людей, “легкодухих, знехтуваних рабів влади”, і мир, і душі яким - “приличьем стягнуті маски”. У їхньому суспільстві “і нудно, і смутно, і комусь руку подати в мінуту щиросердечної негоди…”. Дивлячись на майбутність із острахом, а “на минуле з тугою”, поет шукає ‘ “душі рідний”, хоче “хоч тінь страстей, які киплять у його груди, перелити в інші груди”, але, далекий навколишнім його людям світла, він залишається один, “нікому своєї туги повірити не бажаючи”. Ця відторгненість, відчуженість, свого роду духовне вигнання стають стійким мотивом лермонтовской лірики, що втілюється, зокрема, в алегоричному вірші “Листок”: “…один і без мети по світлу ношуся давно я, засох я без тіні, зів’янув я без сну й спокою…

” Лермонтов усвідомлює себе “гнаним миром мандрівником”, і подібне изгнанничество стає не стільки нещастям, клеймом прокльону поета, скільки знаком переваги. Суспільство відкидає поета, не приймаючи його духовний мир, його переконання, але й сам поет відкидає суспільство, без жалю залишаючи його, даруючи йому “залізний вірш, облитий гіркотою й злістю”: “…вигнаним із країни рідний пишайся всюди, як волею”. З мотивом изгнанничества зв’язаний і мотив бездомья, також характерний для Лермонтова: “Мій будинок скрізь, де є небесний звід”. Нерідка самітність здобуває для поета характер ув’язнення, своєрідного духовного полону, з якого поет не бачить виходу

Так, наприклад, алегоричний вірш “В’язень”, ліричний герой якого “самотній, немає йому відради, стіни голи навкруги, тихо світить промінь лампади вмираючим вогнем…”. Лермонтов оповідає, звичайно ж, не стільки про фізичну несвободу, ув’язнення в темниці, а про стан духовної неволі, що породжує самітність. Воля ж, що символізують “вільні птахи, що грають у синім небі”, викликає біль і сором від неможливості її досягти… Мотив ув’язнення звучить і в поемі “Мцыри”, герой якої “мало жив і жив у полоні <…>, похмурий і самотній <…>, він виріс у похмурих стінах…”. Отже, самітність, втілена в поемі Лермонтова в різних формах, становить суть духовного буття поета, основу його внутрішнього миру, тому тема ця носить для нього глобальний характер, здобуває в лермонтовских добутках космічні, всесвітні масштаби, нерідко реалізується за допомогою улюбленого Лермонтовим образа Демона, гнаного, знедоленим Богом ангела, що “залишився <…>, гордовитий один, як колись, у всесвіті без упованья, без любові…

”. Для поета образ самотнього владаря, вигнаного з небес, з яким Лермонтов і себе ототожнює до деякої міри, є апофеозом самітності: “царства чудового всесильний пан” <…> “…давно в пустелі без притулку знедолений блукав <…>, незначною пануючи землею…”. Своєрідною же квінтесенцією туги, болю, які несуть поетові самітність, став вірш “Виходжу один я на дорогу…”, про яке Добролюбов сказав: “Шедевр, написаний кров’ю”. У вірші цьому звучить мотив утоми від гіркоти й розчарувань, того, що “так боляче й так важко”.

Поет почуває себе самотнім у межах світобудови, всесвіту. Не зумівши знайти “волю й спокій”, досягти гармонії в цьому світі, він хотів би “забутися й заснути”, але “не холодним сном могили”, а так, щоб “у грудях дрімали життя сили”. Поет мріє поринати у вічно безхмарний мир, де немає ні болю, ні самітності, але є гармонія й повнота буття, бажає злитися із природою, щоб над ним, “вічно зеленіючи, темний дуб відмінювався й шумів”. Це стан сну, або, як говорив Лотман, “смерть, схожа на життя”, здається Лермонтову єдиним виходом із самітності, інші ж, любов і дружба, для нього неможливі: у Лермонтова не було друзів, і його єдиний вірш, присвячений другові Олександрові Одоєвському, овіяно смутком і болем втрати, тому що написано воно на смерть Одоєвського

Любов у Лермонтова була або нерозділена, або втрачена, що не приносить нічого, крім страждань і розчарувань. Більше того, поет був переконаний, що щира, вічно живуча любов неможлива в земному житті, де люди лише грали в це почуття, де воно ставало дрібним і суєтним. Таким чином, любов, що лише озлобляла Лермонтова, ще більше збільшувала його самітність, що супроводжує поетові все його життя…

саме тому ліричний герой його віршів завжди самотній, відторгнений, роз’єднаний з миром, заколотний або що упокорився, шукаючого спокою, гармонії, волі й переконується в неможливості їх знаходження