Еней - герой епосу П.Вергілія Марона «Энеида», опублікованого посмертно (19 р. до н.е.), син Венери й троянського героя Анхиза. По переказі, що врятував з деякими товаришами після загибелі Трої Еней призначений стати родоначальником народу, якому буде зобов’язаний своїм походженням Рим; для цього йому, гнаному Юноной, необхідно було приплисти в Італію й витримати численні бої з місцевими племенами. Перша частина, присвячена його мандрівкам, випробовує сильний вплив «Одиссеи», друга - бою навколо Рима - «Илиади».

Захопленого бурою Э. доля приводить у Карфаген, де він розповідає цариці Дидоне про його нещастя, що осягли. Слова, якими він почали своє мовлення: «Ти, цариця, велиш обновити несказанне горе», стали одним із самих знаменитих латинських афоризмів; їх повторює в Данте граф Уголино. Друга пісня - опис останньої ночі Трої - завдяки високому трагічному пафосу і яскравості деталей належить до найбільш знаменитих частин епосу; її перекладали Шиллер, Жуковський

Венера, бажаючи надати допомогу Э., змушує карфагенскую царицю полюбити його всім серцем; Э. готовий уже віддатися страсті й забути про свій борг, але Юпітер через Меркурій нагадує про нього: Э. залишає улюблену, котра з горя кидається на меч і, умираючи, пророкує непримиренну ворожнечу між Римом і Карфагеном. Э. по дорозі назад бачить палаючий над містом її похоронне багаття. Прибувши в Італію, він спускається в підземне царство, як Одиссей у Гомера, і одержує в Анхиза пророцтво про майбутню велич Рима. Він хоче поговорити з Дидоной, але вона в обуренні біжить від його

Прибувши в Лаций, Э. містить сполучник із царем Латином і домагається від нього згоди на шлюб з його дочкою Лавинией. Однак Юнона, користуючись тим, що Лавиния заручено з доблесним Тур-ном, царем ругулов, відновлює проти нього місцеві племена й кладе початок війні. Э., опираючись на доблесть троянцев і на своїх новопридбаних этрусских і аркадских союзників, здобуває перемогу над своїми майбутніми вірними друзями й убиває Турна в єдиноборстві (він був уже готовий пощадити його, але, як Ахілл не міг простити Гектору смерті Патрокла, так і Э. відкидає благання Турна, побачивши на ньому доспех аркадского царевича Палланта). Цим епізодом завершується епос

Тягар виявляється майже непосильним для героя: незважаючи на те що все належне виконано, він радить синові Иулу брати приклад з батька в доблесті, але не всчастье.

Образ Э. у Вергілія має воістину трагічне звучання. Сам поет постійно підкреслює його благочестя й всупереч міфології робить його чи не першим із троянських героїв, рівним божественному Гектору (чого, природно, немає в Гомера). Однак кинута кохана робить положення Э. занадто уразливим: якщо Данте розумів його саме так, як хотів Вергілій, лише більш широко - у католицькому дусі - тлумачачи місію засновника Рима, те Ж.-Ф.Лагарп, один із провідних критиків французького класицизму, високо цінуючи епос Вергілія, все-таки пише: «Безумовно, благочестивий Э. не заслуговує ні найменшого обвинувачення; він бездоганний на всьому протязі поеми, але, ні разу не будучи одушевлений пристрастю, він не палає душею, і холодність його характеру поширюється на весь добуток». А.А.Ахматова, наприклад, любила говорити: «Ромео не було, Еней, звичайно, був», підкреслюючи цим, що вірні кохані - більша рідкість, але зате часто зустрічаються зрадники в любові. (Цікава апологія П.А.Катенина.)

Вплив образа Э. на пізнішу літературу далеко уступає впливу самого епосу, а останнє позначалося тільки в колах, що одержали класичне утворення й цінують латинську культуру (такі характерні насамперед для Франції й Італії). У Росії цей вплив відчувається в поетів XVIII - початку XIX в. (так, Херасков в «Россиаде» і Катенин в «Андромахе» цитують близько до тексту знаменитий сон Э., у якому Гектор говорить йому про неминучість падіння Трої й необхідності втечі).

Пізніше під впливом германської традиції встановилося неприязне відношення до латинської культури (одним з найбільш рішучих провідників якого був Бєлінський), і епос Вергілія стали вважати зовсім штучним, безжиттєвим добутком, а образу Э. відмовляли в цілісності. У середині століття під цю неприязну оцінку був підведений науковий фундамент, що пояснював всі ці недоліки помилковою концепцією епосу у Вергілія (така думка поширилася й на знаменитих італійських поетів - Тассо й Ариосто). Ці концепції були відкинуті в епоху символізму (Брюсов, перекладач Вергілія, написав кілька оригінальних віршів, присвячених Э., причому розумів його образ так, як того хотів римський поет). У пізніші часи (аж до наших днів) читання Вергілія стало долею дуже нечисленного кола людей

Герой травесті П.Скаррона «Перелицьований Вергілій» (1648-1652). Створивши пародійний образ Э. і інших персонажів Вергілія, Скаррон майже вичерпав жанр бурлескної поеми. Це пояснюється блискучим акторством і невичерпною дотепністю французького поета, що аж ніяк не була новатором: його безпосереднім попередником є Джован-Батиста Лалли, що написав «Энеиду навиворіт» в 1633 році, а саме слово «бурлеск» походить від італійського «бурла» (злий жарт).

Скаррон використав два комічних прийоми: анахронізм і зниження. Повністю збережена сюжетна лінія Вергілія розцвічена деталями зовсім іншої епохи: Анхиз носить окуляри, Э. у результаті шлюбу з Лавинией одержує п’ятнадцять тисяч ліврів ренти, Дидона в люті обзиває сбежавшего улюбленого «швейцарцем» і т.д. Характер Э. також не перетерпів особливих змін, але Скаррон довів до абсурду такі його риси, як покірність долі, марнославство, слізливість і віра у всілякі прикмети. Ідеальний герой перетворюється в посміховище: зовні представницький і добре вихований, Э. чинно виконує самі безглузді обряди, робить масу глупостей, усіляко увиливает від реальної небезпеки, реве білугою по будь-якому приводі й вічно попадає впросак. Подібне відношення до класичної спадщини одержало неоднозначну оцінку в сучасників - від різкого неприйняття до захоплених похвал. У Скаррона виникли згодом свої наслідувачі

Мода на травесті не обійшла слов’янські країни: в XVIII столітті О.Котельницкий пише «Энеиду», «вивернуту навиворіт», а на початку XIX століття з’являється прославлена «Энеида» українського поета И.Котляревского.