Образ Гельдерлин запозичив з легенди Диогена Лаэртского, по якій історично існуючий древнеэл-линский філософ V в. до н.е. кинувся в кратер Етни, щоб «зміцнити поголоску, начебто він зробився богом». Э. у трагедії кінчає із собою по інших мотивах, переживши мить тріумфу, побоюючись, що така мить, вище в його житті, більше йому не призначено буде пережити

Э. - один з перших романтичних героїв німецької драматургії, бунтар, заколотник, наділений рисами надлюдини; предтеча таких романтичних персонажів, як Прометей Шеллі й Манфред Байрона

Жителі Агригента відплачують Э. заслужену хвалу - він дійсно «керманич царствений», практик і чарівник, учений і філософ, що вміє приборкувати вітер і виліковувати людей, справжній вождь, що знає собі ціну. Але поступово у відносинах Э. з людьми утвориться тріщина: герой вступає в конфлікт із владою, з жерцем і архонтом. Э. порахував себе обранцем, рівним богам, він надмірно ввірував у себе, у свою силу й могутність, став майже нехтувати тих, кого благодіє, для кого піднімається. Підсумок самообожнювання сумний: Э. виганяють із міста

Коли зненацька співгромадяни прощають Э., коли його знову славлять і готові увінчати царською короною, давши йому щиру владу, герой вирішує піти з життя. Передсмертний монолог Э. - це утопічна картина прийдешнього гармонічного суспільства в дусі античної демократії й Руссо. Гельдерлин не закінчив трагедію, залишивши кілька редакцій, але образ Э. у кожній з них незмінний. Сценічної історії трагедія не мала - лише в середині 70-х рр. сценічну версію запропонував німецький режисер К.М.Грюбер, поставивши спектакль «Эмпедокл, граємо Гельдерлина», де в ролі еллінського філософа виступив Бруно Ганц.