Твір за п’єсою Б. Шоу «Пігмаліон». Однією із пайпопулярніщих п’єс Бернарда Шоу є його драма «Пігмаліон». Проект її навіяний автору давньогрецьким міфом про скульптора Пігмаліона,який закохався у своє створіння — статую прекрасної Галатеї і силою свого кохання оживив її. У п’єсі Б. Шоу історія дещо інша. Зовсім випадково відомий лінгвіст Генрі Хініне зустрічається із молодою дівчиною Елізою, яка продавала на вулиці квіти,разом з полковником у відставці Пікерінгом, який займався мовознавством, береться перетворитицю вуличну квіткарку на герцогиню. Полковник Пікерінг обіцяє Хіггінсу сплатити все, скільки буде коштувати цей експеримент, ще й до того обіцяє визнати професора найвидатнішим педагогом у світі.

Починається незвичайний експеримент. Професор Хіггінс активно береться за справу. Але завдання в нього не з легких: вулична квіткарка з явно визначеним мессонгрівським діалектом, яка і гадки не має про світські манери поведінки, має за досить-таки короткий відрізок часу опанувати не лише літературну мову, й набути навичок поведінки, які властиві дамі з вищого світу. Власне кажучи, професорові потрібно створити нову людину, нову особистість. Генрі Хіггінс ретельно береться за свої обов’язки вчителя: старанно й наполегливо навчає дівчину, як правильно вимовляти слова, будувати речення, працює над збільшенням її словникового запасу, слідкує за тим, щоб у мові дівчини не було нічого притаманного колишньому оточенню. Але йому довелося не лише працювати з Елізою над правилами фонетики й орфоепії. Не менше важило й те, як дівчина вміла поводитися и суспільстві. Хіггінс водив Елізу на концерти класичної музики, в оперу, на художні виставки, навчав, як поводитися в тій чи іншій ситуації, прищеплював гарні манери.

«Але якби ви знали, як це цікаво — узяти людину й навчити її говорити інакше, ніж вона говорила до цього часу, зробити з неї зовсім іншу, нову і стоту. Адже це означає знищити провалля, яке відділяє клас від класу, душу від душі», — каже Хіггінс. Проте й учениця була дуже здібна: вона мала тонкий слух, неабиякі лінгвістичні здібності, відзначалася старанністю й дуже швидко просувалася у навчанні, підвищувала свою загальну культуру. Та, на свою біду, Еліза закохалася не у навчання, а й у свого вчителя. А він, цей експериментатор, зовсім не думає і не цікавився, що у дівчини є душа, людська гідність, що їй властиві якісь високі помисли й почуття.

Його цікавив лише експеримент і його результат, а не його маленьке «піддослідне кроленятко», на яке він зовсім не звертав уваги й не визнавав за рівну йому людину. Еліза була лише об’єктом його дослідження і застосування його методів.

Нарешті настав час іспиту. На пікніку, званому обіді, в опері Еліза поводилися як справжня герцогиня, чаруючи всіх присутніх не лише своєю незвичайною вродою, а й вишуканими манерами й бездоганною літературною мовою. Хіггінс радіє. Честолюбство його потішено. Парі виграно.

«Все-таки це була значна подія. Ми здобули блискучу перемогу», — каже полковник Пікерінг.

Експеримент закінчився вдало. І стомлений Хіггінс заявляє полковнику: «Більше я виробництвом герцогинь не займаюся». І ніхто з них — ані професор Хіггінс, ані полковник Пікерінг — не замислюються над тим, що буде далі з дівчиною. Що вона — не діаманти, які на деякий час взяли під заставу, а коли вони вже непотрібні, їх можна віднести назад. Світ, з якого вона вийшла, Еліза вже давно переросла й не може й не хоче повернутися до минулого. Але й майбутнє її досить туманне. Її почуттів Хіггінс не поділяє. Як складеться її доля?

«На що я придатна, до чого ви мене пристосували?» — каже вона своєму вчителю. Але ці питання професора Хіггінса зовсім не хвилюють. Більше того, навчивши дівчину правильно й красиво говорити, гарних манер, сам він у її присутності дозволяє собі нечемно поводитись із нею, навіть вживати негарні слова. Дивиться на Елізу, як на якесь бездушне створіння.

«Я сам зробив це єство із пучка гнилої моркви ковентгарденського рипку», — виголошує Генрі Хіггінс. І це заявляє професор лінгвістики! Чи не варто зайнятися вихованням його самого й завдяки якомусь експерименту розбудили його черству, егоїстичну душу.

А як шкода, що Елізі — гарній, розумній, талановитій дівчині — немає гідного місця в тогочасній буржуазній Англії. Слід лише сподіватися, що все ж цей експеримент професора Хіггінса дасть можливість Елізі не розгубитися в цьому жорстокому світі, знайти пристосування своїм набутим знанням, зберегти свою людську гідність.