Дуель Печорина із Грушницким. (Аналіз епізоду із глави “Князівна Мері” роману М. Ю. Лермонтова “Герой нашого часу”.)

Дуель Печорина із Грушницким. (Аналіз епізоду із глави “Князівна Мері” роману М. Ю.Лермонтова “Герой нашого часу”.) В 1839 році в третьому &copy A L L S o c h. r u номері журналу “Вітчизняні записки” була опублікована повість Михайла Лермонтова “Бэла”. Потім, в одинадцятому номері з’явилася повість “Фаталіст” і в другій книжці журналу за 1840 рік “Тамань”.

У тому ж році вже відомі читачеві три новели, що оповідають про різні епізоди життя якогось Печорина, вийшли в пресі як глави роману “Герой нашого часу”. Критика зустріла новий добуток неоднозначно: зав’язалася гостра полеміка. Поряд з бурхливими захватами Бєлінського, що назвало роман Лермонтова добутком, що представляє “зовсім новий мир мистецтва”, що побачило в ньому “глибоке знання людського серця й сучасного суспільства”, “багатство змісту й оригінальність”, у пресі звучали голосу критиків, що абсолютно не прийняли роман

Один із самих затятих супротивників Лермонтова, хтось А. С. Бурачок, затверджував, що образ головного героя роману “эстетическая й психологічна безглуздість”, а в самому добутку “філософії, релігійності російської народної й слідів ні”. Але як би ми не оцінювали роман, не можна не відзначити ту майстерність, з яким Лермонтов виписав свого головного героя. Протягом усього добутку автор як можна повніше прагне розкрити внутрішній мир свого героя Григорія Олександровича Печорина. Композиційна складність роману нерозривно пов’язана із психологічною складністю образа головного героя. Неоднозначність характеру Печорина, суперечливість цього образа виявлялася не тільки в дослідженні самого його духовного миру, але й у співвіднесенні героя з іншими персонажами

У першій частині ми бачимо Печорина очами Максима Максимыча. Ця людина щиро прив’язана до Печорину, але духовно глибоко йому далекий. Їх розділяє не тільки різниця соціального стану й вік. Вони люди принципово різних типів свідомості й діти різних епох

Для штабс-капітана, старого кавказця, його молодий приятель явище чужорідне, дивне й непояснене. Тому в оповіданні Максим Максимыча Печорин з’являється як людина загадковий, таємничий. У главі “Максим Максимыч” завіса таємниці починає піднімати. Місце оповідача займає давешний слухач штабс-капітана, що подорожує офіцер

И таємничому героєві “кавказької новели” надаються якісь живі риси, його повітряний і загадковий образ починає знаходити плоть і кров. Мандрівний офіцер не просто описує Печорина, він дає психологічний портрет. Він людина того ж покоління й близького, імовірно, кола. Якщо Максим Максимыч жахнувся, почувши від Печорина про його нудьгу, що млоїть: “…

життя моя стає пустее з кожним днем…”, те його слухач прийняв ці слова без жаху як цілком природні: “Я відповідав, що багато є людей, що говорять те ж саме; що є, імовірно, і такі, які говорять правду…” І тому для офіцера-оповідача Печорин набагато ближче й зрозуміліше; він багато чого може пояснити в тім: і “розпуста столичного життя”, і “бури щиросердечні”, і “деяку скритність”, і “нервову слабість”. Так, загадковий, ні на кого не схожий Печорин стає більш-менш типовою людиною свого часу, у його вигляді й поводженні виявляються загальні закономірності. І все-таки загадка не зникає, “чудності” залишаються. Оповідач відзначить очі Печорина “вони не сміялися, коли він сміявся!

” У них оповідач спробує вгадати “ознаку або злу вдачу, або глибокої посмеянной сумуй”; і вразиться й блиску: “те був блиск, подібний блиску гладкої сталі, сліпучий, але холодний”; і поежится від “проникливого важкого” погляду… Лермонтов показує Печорина як людини неординарною, розумною, сильного волею, хороброї. Крім того, його відрізняє постійне прагнення до дії, Печорин не може удержатися на одному місці, в оточенні тих самих людей. Не від цього чи він не може бути щасливий з жодною жінкою?

Печорин сам собі створює пригоди, активно втручаючись у долю й життя навколишніх, міняючи хід речей таким чином, що це він приводить до вибуху, до зіткнення. Він вносить у житті людей свою відчуженість, свою тягу до руйнування. Він діє, незважаючи на почуття інших людей, не обертаючи на них уваги

Він егоїст. Найбільше повно й глибоко внутрішній мир героя розкривається в главі “Князівна Мері”. Зав’язкою тут є зустріч Печорина із Грушницким, знайомим юнкером. І тоді починається черговий “експеримент” Печорина. Все життя героя являє собою ланцюг експериментів над собою й іншими людьми

Ціль його збагнення істини, природи людини, зла, добра, любові. Саме так і відбувається у випадку із Грушницким. Чому молодий юнкер так неприємний Печорину?

Як ми бачимо, Грушницкий аж ніяк не є лиходієм, з яким коштувало б боротися. Це самий звичайний юнак, що мріє про любов і про зірки на погонах. Він посередність, але йому властива одна цілком пробачна в його віці слабість “драпіруватися в незвичайні почуття”, “пристрасть декламувати”.

Він прагнути грати модну серед юнаків роль байронічного розчарованого героя, “істота, приречена якимсь таємним стражданням”. Звичайно ж, читач розуміє, що це пародія на Печорина! Тому-Те він так і ненависний Печорину. Грушницкий, як людина недалекий, не розуміє відносини до нього Печорина, не підозрює, що той уже почав своєрідну гру. Спочатку Печорин навіть викликає в Грушницкого якесь поблажливе почуття, тому що цей юнак самовпевнений і здається собі досить проникливою й значною людиною

“Мені жаль тебе, Печорин,” от як розмовляє він на початку роману. Але події розвиваються так, як цього хоче Печорин. Мері закохується в нього, забувши про Грушницком. Обуревает ревнощами, обуренням, а потім ненавистю, юнкер раптом відкривається нам із зовсім іншої сторони. Він виявляється зовсім не таким необразливим

Він здатний бути мстивим, а потім безчесним, підлим. Той, хто зовсім недавно виряджався в шляхетність, сьогодні здатний вистрілити в беззбройну людину. Експеримент Печорина вдався!

Тут з повною силою виявилися “демонічні” властивості його натури: “сіяти зло” з найбільшим мистецтвом. Під час дуелі Печорин знову випробовує долю, спокійно коштуючи віч-на-віч зі смертю. Потім пропонує Грушницкому примирення. Але ситуація вже необоротна, і Грушницкий гине, випивши чашу сорому, каяття й ненависті до кінця

Отже, образ Грушницкого дуже важливий у романі, він відкриває, може бути, саме головне в центральному герої. Грушницкий криве дзеркало Печорина оттеняет істинність і значущість страждань цього “страждаючого егоїста”, глибину й винятковість його натури, доводить якості Печорина до абсурду. Але в ситуації із Грушницким з особою силою розкривається й вся небезпека, що завжди закладена в індивідуалістичній філософії, властивому романтизму

Лермонтов не прагнув виносити моральний вирок. Він лише з величезною силою показав всі безодні людської душі, позбавленої віри, перейнятої скептицизмом і розчаруванням

Збережи - » Дуель Печорина із Грушницким. (Аналіз епізоду із глави “Князівна Мері” роману М. Ю. Лермонтова “Герой нашого часу”.) . З'явився готовий твір.

Дуель Печорина із Грушницким. (Аналіз епізоду із глави “Князівна Мері” роману М. Ю. Лермонтова “Герой нашого часу”.)





Шкільні предмети. Шкільна фізика. Уроки з англійської, французької, німецької мов.