Дружбу Пушкін розумів не тільки як відносини, що виникають між двома людьми. “Приятельство” для нього - це ціле коло людей, близьких “по долі”, це “братерство”, “наш сполучник”, що зложився ще в ліцеї. Маніфест дружби - строфа з “19 жовтня” 1825 р., Михайловское:

Друзі мої, прекрасний наш сполучник!

Він, як душу, нероздільний і вічний -

Неколебим, вільний і безтурботний,

Зростався він під покровом дружних муз…

Дружбу Пушкін розумів і як “сладостный сполучник”, що зв’язує між собою поетів. “До Языкову”, 1824, основа цього сполучника - тв-в, натхнення:

Вони жерці єдиних муз,

Єдиний пломінь їх хвилює,

Один одному далекі по долі,

Вони рідня по вдохновенью.

У віршах про дружбу незмінно присутня філософський мотив долі (”19 окт”).

Міркування про друзів підштовхували поета до аналізу власної долі, створювали психологічне й філософське тло багатьох його віршів. Ліцеїсти, розкидані по всьому світлу, як би з’єднувалися в ліричному світі Пушкіна.

Дружня участь, дружня підтримка для Пушкіна - вищі прояви людяності, що вимагають мужності, волі, готовності виконати свій борг (”И. И.Пущину”). Сила дружби прочнее тюремних ланцюгів, промінь ліцейського братерства здатний розсіяти морок заточенья - така головна думка поета.

На відміну від дружби, у якій Пушкін цінував сталість, вірність, любов розглядалася їм як почуття минуще. Воно, подібно бурі, давало йому потужне джерело натхнення, позбавляючи його волі, підкоряючи “страстям заколотним”.

Ц у шедеврах Пушкінської любовної лірики (”ДО***”, “Я пам’ятаю дивовижне мгновенье…”(25), “Я вас любив…”(29), “На пагорбах Грузії…”(29)) говориться саме про почуття поета, а не про відносини поета, що зв’язували його з коханими.

Любов Пушкіна-Лірика - предмет високої поезії. Вона немов виведена за межі побуту, життєвої “прози”. Вірші Пушкіна - зовсім не щоденник його любовних перемог і поразок. У них відбита не тільки психологічна правда любовних переживань, але й виражені філософські подання поета про Жінку як про джерело краси, гармонії, нез’ясованих насолод. Пушкіна любив жінок, він оспівав Жінку.

У лірику Пушкіна оживають його “любові чарівні сни”. Це вірші-спогаду, у яких поет чуйно прислухається до себе, прагне виразити в слові психологічну унікальність і в той же час подібність своїх любовних переживань.

Говорити про улюблений поетові настільки ж складно, як і про абсолютну красу або про вище блаженство, тому образи жінки створюються за допомогою порівнянь і аналогій (”Я пам’ятаю…”, “Мадонна”).

Любов, “замикаючи” перерахування того, що змушує душу поета “пробудитися”, як би увінчує всі, із чого складається життя. Саме любов здатна дати людині вища насолода. Любов - символ духовного відродження. Навіть сама надія на “пізню” любов здатна примирити поета з похмурим і безрадісним життям. Надія на те, що нова любов спереду, - найвища й світла надія Пушкіна. (”Елегія” 30)

“На пагорбах Грузії”: любов оживає не тільки тому, що поет згадав про улюблену. У ній джерело нових яскравих переживань, воно - іскра, що запалює серце, що не може не любити. Останні рядки (”И серце знову горить і любить - тому, / що не любити воно не може”) особливо важливі для розуміння вірша й тої концепції любові, який натхненна лірика Пушкіна: вічна сама потреба любити, любов виникає в серце поета як луна жіночої краси й гармонії. Навіть чужа, невідома любов здатна наповнити душу поета “мечтою дивної”, воскресивши цілий рій спогадів про своїй і “чужій” молодості, про красу й щастя (”Квітка” 28).