У статті розглядається «Драмована трилогія» П. Куліша з точки зору жанрового окреслення творів, які до неї входять. На основі аналізу поетики драм «Байда, князь Вишневецький», «Цар Наливай», «Петро Сагайдашний» автор робить висновок про те, що вони відображають спроби реконструкції традиційного шекспірівського жанру історичної драми-хроніки в українській літературі й, водночас, відбивають загальноєвропейські тенденції епізації історичної драми в ХІХ столітті.

Протягом 1860–80-х рр. в українській літературі з’явилися історичні драми, що в тій чи іншій формі моделювали ознаки традиційного жанру європейської драматургії – історичної драми-хроніки. Однак якщо твори Ю. Федьковича («Довбуш», «Хмельницький»), К. Устияновича («Олег Святославович Овруцький»), В. Шашкевича («Тимко Хмельницький»), І. Якимовича («Роксолана»), М. Онука («Мотря Кочубеївна») та ін. зберігали риси романтичної трагедії, то поява наприкінці ХІХ ст. драм І. Франка («Сон князя Святослава»), І. Карпенка-Карого («Бондарівна»), Г. Хоткевича («Пристрасті») була пов’язана з мелодраматизацією історичної драми, стиранням межі між історичною та візійно-поетичною символістською драмою [3, 97]. Винятком може слугувати лише «Драмована трилогія» («Байда, князь Вишневецький», «Цар Наливай», «Петро Сагайдашний») Пантелеймона Куліша, що створювалася протягом 80-х рр. ХІХ ст. за «взором «Шекспірових творів» як своєрідна авторська реконструкція жанрових ознак історичної драми-хроніки. Так, В. Івашків на основі аналізу ідейно-тематичної складової та композиційних особливостей перелічених драм робить висновок про їх традиційну жанрову природу, визначаючи частини «Драмованої трилогії» як історико-художні драматичні хроніки [1, 108]. На думку Н. Малютіної, саме починаючи від трилогії П. Куліша, українські драматурги намагалися свідомо застосувати ознаки драми-хроніки, підпорядковуючи особистісну історію загальноісторичному перебігу подій [3, 98]. Л. Ромащенко, розглядаючи загалом хроніку як перспективний жанр української історичної прози, зауважує, що першим українським історичним романом став роман П. Куліша «Чорна рада», що має підзаголовок, а отже відбиває авторське жанрове визначення, «Хроніка 1663 року» [4, 319]. Відомо також, що сам П. Куліш називав «Чорну раду» хронікою в драматичному викладі [1, 135].

Безперечно, не лише «хроніки» В. Шекспіра послугували основою для Кулішевої «Драмованої трилогії». Зокрема М. Сулима, визнаючи до певної міри неправомірність і гіпотетичність порівняння шекспі-рівської світської історичної драми з українською релігійною історичною драмою XVII–XVIII ст., все ж окреслює певні типологічні збіги, що поєднують ці два драматургічних явища – йдеться насамперед про окремі ознаки шекспірівської драматургії, що заклали підвалини української історичної драми нових часів [5, 201]. Однак лише стосовно «Драмованої трилогії» П. Куліша можемо говорити про свідоме перенесення рис поетики історичних драм-хронік В. Шекспіра в українську літературу. Вже згадуваний В. Івашків, розглядаючи другу та третю частини «Драмованої трилогії» – «Царя Наливая» і «Петра Сагайдашного» відповідно, – зауважує, що П. Куліш явно запозичив

Характер і структуру організації їх драматичної дії із «хронік» В. Шекспіра [1, 127]. Таке твердження, однак, потребує уточнень.

Звернення Куліша до жанру історичної драми-хроніки невипад-кове. П. Куліш, поза сумнівом, був знавцем творчості В. Шекспіра, тринадцять драматичних творів якого переклав. І саме жанрова форма драми-хроніки видалася українському письменнику найбільш придатною для викладу власних історіософських концепцій. Створені у послідовності хронології зображуваних подій «Байда», «Цар Наливай» і «Петро Сагайдашний», що охоплюють складний і суперечливий історичний період, об’єднані ідейними пошуками, які зрештою приводять протагоністів останньої драми до усвідомлення ідеї возз’єднання України з Росією. Від пошуків Байдою, князем Вишневецьким ілюзорної правди в союзі з Туреччиною, Польщею та Московською державою до боротьби «тверезого царя п’яниць» Наливайка за утвердження правди проти прихильників унії та єзуїтів, й, зрештою, усвідомлення необхідності єднання з Росією, втіленого в образах гетьмана Петра Сагайдачного та митрополита Іова Борецького, – ось той шлях, який, на думку П. Куліша, проходить українська історія від другої половини XVI до початку двадцятих років XVII ст.

Подібно до В. Шекспіра П. Куліш створює драматичний цикл, присвячений тривалому періоду вітчизняної історії, використовуючи епічний за своєю природою сюжет, заснований на реальних історичних подіях, які, проте, набувають рис тенденційності й трансформуються під впливом авторської концепції. Незважаючи на те, що підзаголовки Кулішевих драм чітко вказують на хронологічні межі відтворюваних подій («Байда, князь Вишневецький. Драма (1553–1564)», «Цар Наливай. Староруська історична драма (1596)», «Петро Са-гайдашний. Драма (1621)») ефект безперервності й тривалості історичного часу, як і в шекспірівському циклі драм-хронік, створюється за рахунок численних відсилань до подій попередніх частин трилогії, а також включення до структури п’єс розгорнутих візій-віщувань стосовно майбутнього. Так, вже на початку «Царя Наливая» в першій сцені першого акту актуалізується проблематика й зміст попередньої частини трилогії, присвяченої Байді, князю Вишневецькому. Завершується драма доволі туманними, однак зрозумілими в контексті всієї трилогії, натяками на події східноєвропейської історії першого десятиліття XVII ст., пов’язані із Лжедимитріями й відомі в росій-

Ській історіографії як період «смути». «Байда, князь Вишневецький», своєю чергою, завершується пророцтвом головного героя стосовно майбутнього. В останній частині трилогії згадки про Байду та Наливайка також відіграють важливу ідейно-композиційну функцію – герої драми діють, спираючись на їх історичний досвід або ж нехтуючи ним, виразно поділяючись на протагоністів й антагоністів. Однак, якщо погляд у майбутнє героїв двох перших частин трилогії має доволі абстрактний характер, то віщування Зосима, митрополита Борецького, гетьмана Сагайдашного вирізняються надмірною конкретністю, виглядаючи в драмі анахронізмом, стосовно чого сам П. Куліш зауважував: «Віщуваннє, як бачите, сягало аж до Петра, до Катерини та й до Олександра ІІ» [2, 744]. Загалом, у «Петрі Са-гайдашному» боротьба ідей розгортається радше в площині майбутнього, до якого прикуто погляди всіх героїв драми.

Не менш важливу роль в архітектоніці всієї трилогії відіграють авторські прологи, що, відкриваючи кожну з вищеназваних драм, втілюють, по суті, ідейну програму П. Куліша, актуалізують зв’язок сучасної письменнику епохи з подіями минулого й мотивують подальше розгортання подій в ідейній площині. Як і В. Шекспір, якого неодноразово звинувачували в тенденційності, П. Куліш перебуває в прямій залежності від спрямованості історичних досліджень, передовсім власних, таких, як «История воссоединения Руси», «Отпадение Малороссии от Польши», «Записки о Южной Руси». Сам він з приводу «Драмованої трилогії» наголошував: «Своєю трилогією я зробив те діло, що розпочав «Историей воссоединения Руси « [2, 743].

Отже, трилогія П. Куліша, як і цикл драм-хронік В. Шекспіра, розімкнута в часі в минуле та майбутнє, отримує історичну перспективу, значно ширшу від заявленої. Відомо також про задум Куліша одразу ж після завершення «Драмованої трилогії» створити драму «Хміль Хмельницький» і, ймовірно, простежити в драматичній формі найбільш значущі моменти історії України [1, 133]. Крім того, за кілька десятиліть до появи трилогії П. Куліш видрукував уривок із драматичного твору «Колії (Українська драма з останнього польського панування на Україні)», що мала б відобразити передумови та хід Коліївщини, охопивши період другої половини XVIII ст. української історії. Окрема історична подія відтак набуває своєї значущості в

Трилогії П. Куліша, лише будучи включеною в широкий історичний контекст як окремий епізод стосовно цілісного руху історії.

Pages: 1 2 3 4