Скарбу, відомі людині, класифікуються на дві групи: ті, що намертво лежать у землі, і ті, що йдуть від роду до роду, огортаючи глибинним чудом людську душу. До таких скарбів належить і народна лірична пісня. Чомусь уважається, що авторів у народних пісень ні, їх просто пише народ. А як це можна представити? Зібрався народ, сіл «навкруги», накидав на папері десятк-інший хітів? Насправді в кожної пісні є автор, просто його не завжди знають, а називають їх так, тому що співають усім миром (народом). Марусі Чурай, жительці середньовічної Полтави, пощастило. Її ім’я як автора популярних пісень епохи Богдана Хмельницького не тільки відомо сьогодні, вона навіть ще більше популярна, чим у своєму незатишному XVII сторіччі

Про неї написано багато літературних творів. Російський критик А. Шаховский назвав Марусю Чурай «малороссийской Сафо». Міська влада Полтави збирається споруджувати скульптурну композицію на честь своєї знаменитої землячки. Прикро, що не збереглося зображення цієї палкої й сміливої дівчини, пожежа 1658 року знищив міські архіви. Легенди розповідають про те, що вона була високою, чорнобривою дівчиною з карими очами й небагато сумною посмішкою. Дивна була, не така, як всі!

Маруся - єдина дочка Горпини й Гордія Чураев, які одружилися люблячи один одного. Таке явище подружнього життя було дуже рідким. Любов була приємною темою для дівочих вечорів і сумних пісень. Одружувалися лише з господарських розрахунків, інакше молода сім’я була приречена на голодну смерть. Часи були складний і суворі, а основний інстинкт - це все-таки інстинкт самозбереження. За звичаєм батьки молодих домовлялися про господарську сторону питання, лише потім запитували згоди в молодих і женили їх. Причому наречена одержувала від матері ділянка землі, що залишалася її власністю, незалежно від бажання чоловіка. Так і жила сім’я Чураев. Гордій - махав шаблею в полтавському полицю, одержав собі дзвінку славу, але повністю розорив власний будинок. Дослужився до чина полтавського урядника, але був страчений шляхтою, проти якої підняв повстання. Маруся повзрослела в той день, коли побачила відрубану голову батька на міських воротах. Тоді ж вона написала свою першу пісню. І не про барвинках, а усе більше про козацьку долю, лихі битви, достоїнство й мужності. Дорослі дивувалися, звідки юна дівчина бере такі слова, такі думки? «Мені ангели наспівують із неба», - спокійно відповідала Маруся. Талант дівчини ріс із кожним роком, як і вона сама. Прийшла любов до Григорія Бобренко, якому Маруся дали обіцянку біля старого млина, чекати на нього, сміливого козака з походу. Довгих вісім років тривало таке життя. Григорій дослужився до хорунжого. Настрадавшись у походах, він став мріяти про теплий будинок, велике господарство й дружину. А що йому принесе своїм приданим Маруся - хатку-руїну й пісні замість хліба? А ще Бобренчиха скрипить зубами від злості - у її фінансові плани не входило «братання з обідранцями». Ну що було робити бідному козакові? Хіба він не заслужив, проливаючи кров у жорстоких битвах, кращої долі? Одним словом, Григорій посватався до самої багатої нареченої Галі Вишняковке. І нехай вона схожа особою й розумом на відгодовану індичку, зате багата! Перед Марусею Григорієві було дуже соромно, тому що він не розлюбив її (хоча важко віриться в це), може він ніколи нікого не любив. А так, жив, хизувався своїм козацьким знаменитим минулим

Розв’язка настала на вечірниці (далекому прообразі сучасної дискотеки). Молодь, що ще не мала сімейних обов’язків, збиралася, щоб потанцювати, пофліртувати, посплетничать під музику. Там же від подруг Маруся й довідалася про зраду коханого. Бачила, як він обіймав Галю за об’ємну талію. На Марусю Григорій навіть не дивився! «Ніколи не плач на людях, - учила її мати, - як би не було тобі погано, ридати - ганьба», Спокійно, оглянувши байдужим поглядом танцюючих, Маруся пішла ладь… А потім - закрутилося… Ранком Григорій упав перед власним ґанком, на посинілих вустах виступила піна, коли зійшла вечірня зірка, він безславно вмер, нібито й не козак зовсім. Тієї ж уночі вартовий витягнув з Ворскли Марусю, добре що було ясно - місяць був повний… Ховав Григорія весь відділок. Людям було цікаво подивитися на суперниць. Одна - улюблена, інша - наречена. Чия візьме? Дорогою на цвинтар Маруся склала нову пісню «Ой, не ходи Григорій, та й на вечірницю…». Процесія завмерла, почувся істеричний крик Вишняковки: «Заарештуйте вбивцю - вона отруїла нареченого!..»

…Суд, вирок - стратити! Маруся надягла весільний одяг, що уже давно приготувала для Григорія. Але раптом на коні з’явився козак (Іван Іскра, що до несамовитості любив Марусю), він привіз помилування для Марусі. Вона залишилася живою фізично, але вмерла духовно… Чи можна засудити цю дівчину? На сьогоднішній день принципи соціального престижу домінують серед молодих. На жаль, усе продається й усе купується! Але, на мою думку, Григорій не заслужив такої самопожертви. Він не гідний того, щоб заради нього кінчати життя самогубством, ставати черницею, умерти молодий. Дівчини, не помиляйтеся, дивитеся не на гарний одяг хлопців. Слухайте своє серце, рентгеном просвічуйте душу й серце свого нареченого, щоб не помилитися!