В автобіографічному романі М. Алексєєва “Забіяки”, написаному в 1981 році, ‘дія відбувається наприкінці 20-х - початку 30-х років у селі Монастирському. Сложнейшее час у житті російського села - період колективізації - автор показує через сприйняття дитини Миханьки Хохлова. Тому сільський мир розкривається перед нами дитячими очами. Саме це надає особливу жвавість у сприйнятті читачем життя села, а автобіографічність роману робить гірке оповідання про трагичной долю російського села правдивим

Михайло Алексєєв описує сільські будні. Ми бачимо, як дітвора в будь-який час року знаходить собі заняття по душі. Провесною хлопчиська першими повідомляють батьків про приліт жайворонків. Улітку й восени діти висмикують першу ріпку й моркву, узимку проводять час на замерзлій ріці

Дитячі спостереження за дорослими дуже точні й цікаві, вони дають подання про жителів села. У першу чергу про родичів головного героя: мучениці-матері, непутящому батьку, що служив секретарем сільради, старшому браті батька Петрові Михайловичі, якого все в сім’ї кликали тятей, діді Мише, найдорожчому для хлопчика після матері людині. У центрі оповідання роману - випадкова бійка між двома друзями, сільськими хлопчиськами Ведмедиком і Ванькой Жуковым, що відбивається надалі на взаєминах батьків, переростає у ворожнечу сімей. Тому роман М. Алексєєва й звуться “Забіяки”.

Незважаючи на те, що оповідання в добутку ведеться через сприйняття дитини, сільське життя не виглядає у світлих тонах, як &copy A L L S o c h. r u це часто буває в дитинстві. У маленькому світі села Монастирського є все: і взаємодопомога, і жорстока злість, що виливається в замах на життя або підпал хліба. Григорій Якович Жуків випробовує таку ненависть до “чубів”, що ледве було не вбиває дядька хлопчика Петра Михайловича. Автор роману показує, що в селі Монастирському, як і в більшості російських сіл, колективізація нав’язувала селянам. Ми бачимо, що голови сільради, що выступили проти цього, відразу перемінили за “непрощенну м’якотілість”.

Новий голова сільської Ради Воронін провів розкуркулювання дуже швидко. Однак “хтось знайшов, що відсоток “ліквідованих” щодо загального числа жителів села занадто малий, щоб провести під ним чортові й поставити крапку, і розпорядився продовжити кампанію по розкуркулюванню…” У результаті в другій хвилі кампанії виявилися й сім’ї деяких “знову спечених колгоспників, що встигли відвести на загальний двір своїх коней”.

М. Алексєєв засуджує способи, якими проводилася суцільна колективізація в селі. Про його відношення до розкуркулювання самі за себе говорять такі рядки в романі: “И к тому моменту, коли ці перегини були рішучим образом засуджені, названі “запамороченням від успіхів”, третина села, що нараховувало понад шістсот дворів, немов би випарувалася…” Автор показує, наскільки трагичными були наслідку великого перелому в селі. Долі селянських сімей фыли покалічені. В одному з ліричних відступів вромане.

М. Алексєєв пише: “Говорять, що шляхи господни несповідимі. Яка цікава, захоплююча картина з’явилася б нам з-під пера того, кому вдалося б простежити долю кожного з нас так, як зложилася вона від рубежу, позначеного тридцятим роком, до нинішніх днів!” У своєму романі Михайло Алексєєв зробив таку спробу. І нехай ми бачимо долі деяких, але вони досить показові. Так, у свій час незаконно розкуркулений Авраам Кузьмич Сергєєв, що жагуче бажав працювати в колгоспі, поповнив тоді, у тридцяті роки, “собою й шістьома синами робітничий клас столиці”.

Частина людей осіла в селищі Тяньзин біля Саратова, де в них була яка-небудь незначна державна служба. Згодом вони вмовили переїхати туди родичів, тому що в цьому селищі не потрібно було чекати, “у що обернеться твій трудодень по осені, у сто або триста грамів зерна”: невеликий город біля Саратовского ринку забезпечував їжу будь-якої роботящої людини. “У результаті на селі усе більше й більше оголошувалося хат із забитими вікнами, зі швидко заростали лободою… дворами”, - з гіркотою пише М. Алексєєв. Саме це й привело до голоду 1933 року, про яке мова йде вромане.

У результаті кампанії по розкуркулюванню в селі комусь було працювати. Тим більше, що в число “ліквідованих” попадали навіть ті, хто не заперечував проти роботи в колгоспі. Роман Михайла Алексєєва “Забіяки” є майже документальним свідченням переломного в житті російського села часу. Автор правдиво зобразив не тільки сам процес колективізації, але й показав, наскільки страшними були його наслідку