Лірична героїня Ганни Ахматовій яскрава й самобутня. Поряд з найбільше широко відомими її віршами про любов поезія Ахматовій містить у собі цілий віршований шар, що містить патріотичну тематику. У збірнику “Біла зграя” (1917 р.), що підводить підсумок ранній творчості поетеси, уперше лірична героїня Ганни Ахматовій звільняється від постійного любовного переживання. У ньому з’являються біблійні мотиви, осмислюються поняття волі й смерті. І вже тут ми знаходимо перші вірші Ахматової на тему патріотизму

У збірнику з’являються також перші вірші історичного змісту. Тема Батьківщини усе більше заявляла про себе в її поезії. Ця тема допомогла Ганні Ахматової в роки першої світової війни зайняти позицію, що відрізнялася від офіційної крапки зору

Вона виступає як жагуча противниця війни: Ялівця запах солодкий Від палаючих лісів летить. Над хлопцями стогнуть солдатки, Овдовілий плач по селу дзенькає. Не дарма молебні служились, Про дощ тужила земля: Червоною вологою тепло окропились Затоптані поля. Низько, низьке небо порожнє, И голос благаючого тихнув: “Ранять тіло твоє пресвяте, Метають жереб про ризи твоїх”. У вірші “Молитва” Ганна Ахматова молить долю про можливість принести в жертву Росії все, що має: Дай Мені гіркі роки недуги, Задыханъя, безсоння, жар, Отыми й дитини, і друга, И таємничий пісенний дарунок - Так молюся за моєю літургією Після стількох томливих днів, Щоб хмара над темною Росією Стала хмарою В Славі променів. Інтуїтивно відчуваючи зрушення часу, Ганна Ахматова не може не зауважувати, як її рідну країну роздирає на частині. Її лірична героїня не може радуватися, коли плаче Росія. Вона почуває цю кризу душею: Мені голос була. Він кликав утешно, Він говорив: “Іди сюди, Залиш свій край глухої й грішний, Залиш Росію назавжди. Я кров від рук твоїх відмию, Із серця вийму чорний сором, Я новим ім’ям покрою Біль поразок і образ”. Але равнодушно й спокійно Руками я замкнула слух, Щоб цим мовленням невартої Не опоганився скорботний дух. У цьому вірші Ганна Ахматова виступив як громадянин. Вона не висловила прямо своє відношення до революції. Але тут відбита позиція тої частини інтелігенції, що залишилася разом зі своєю батьківщиною

З виходом збірників “Подорожник” і “Аппо Вогтш” цивільна лірика російської поезії збагатилася новим шедевром, що показує, що почуття, що народило вірш 1917 року “Мені голос був. Він кликав утешно…” не тільки не зникло, а, навпаки, стало твердіше: Не З Тими я, хто кинув землю На розтерзання ворогам. Їхніх грубих лестощів я не внемлю, Їм пісень я своїх не дам. Але вічно жалюгідний мені вигнанець, Як ув’язнений, як хворий, Темна твоя дорога, мандрівник, Ополонку пахне хліб чужої. А тут, у глухому чаду пожежі Залишок юності гублячи, Ми ні єдиного удару Не відхилили від себе. І знаємо, що в оцінці пізньої Виправданий буде щогодини… Але у світі немає людей бесслезней, Надменнее й простіше нас. Милий серцю поетеси дореволюційний мир був зруйнований. Для Ахматової й багатьох її сучасників це стало теперішньою трагедією. І все-таки вона знаходить внутрішні сили благословити вічну новизну життя: Усе розкрадено, віддано, продано, Чорної смерті миготіло крило, Всі голодної тоскою згризено, Отчого ж мені стало світле? Удень дыханьями віє вишневими Небувалий під містом ліс, Уночі блищить созвездьями новими Глиб прозорих липневих небес, - И так близько підходить чудесне До розвалених старих будинків… Нікому, нікому не відоме, Але від століття бажане нам. У віршах 30-х років, що створювалися на тривожному тлі світової війни, що почалася, А. Ахматова звертається до фольклору - до народного плачу, до голосіння. Серцем вона вже почувала майбутню трагедію: Коли ховають епоху, Надгробний псалом не звучить, Кропиві, будяку, Прикрасити її має бути. І тільки гробарі хоробро Працюють. Справа не чекає! І тихо, так, господи, тихо, Що чутно, як час іде. А після вона випливає, Як Труп на весняній ріці, - Але матері син не довідається, И онук відвернеться в тузі. І хиляться голови нижче, Як маятник, ходить місяць. Отож - над загиблим Парижем Така тепер тиша. Тридцяті роки стали для Ганни Ахматової часом важких життєвих випробувань

Вона виявилася свідком не тільки розв’язаної фашизмом другої світової війни, але й початком війни радянської Росії зі своїм народом. Репресії 30-х років торкнулися багатьох друзів і однодумців Ахматової, зруйнували її сім’ю. Розпач і біль чутні в рядках з “Реквієму”: Чоловік у могилі, син у в’язниці, Помолитесь про мене… Ахматова не вважає лиха, що происшли в країні, ні тимчасовими порушеннями законності, які могли б бути легко виправлені, ні оманами окремих осіб. Адже мова йшла не тільки про її особисту долю, а про долю всього народу, про мільйони безвинних жертв… Залишаючись проповідницею загальнолюдських моральних норм, Ганна Ахматова розуміла свою “несвоєчасність”, відкинутість у державі-в’язниці: Не лирою закоханого Йду зачаровувати народ - Тріскачка прокаженого В моїй руці співає. Встигнете нахаятъся, И виючи, і клянучи. Я навчу шарахатися, Вас, сміливих, від мене. В 1935 році вона пише вірш, у якому звучить тема трагічної долі поета й одночасно виклик владі: Навіщо ви отруїли воду И с брудом мій змішали хліб? Навіщо останню волю Ви перетворюєте у вертеп? За те, що я не знущалася З гіркої загибелі друзів? За те, що я вірна залишилася Сумній батьківщині моєї? Нехай так. Без ката й плахи Поетові на землі не бути. Нам зі свічею йти й вити. Вершиною цивільної поезії Ганни Ахматовій можна назвати її поему “Реквієм”, що була опублікована тільки в 1988 році. “Реквієм”, “витканий” із простих “підслуханих”, як пише Ахматова, слів, з великою поетичною й цивільною силою відбив свій час і страждання материнської душі: Магдалина билася й ридала, Учень улюблений кам’янів, А туди, де мовчачи Мати стояла, Так ніхто глянути й не посмітив. У поемі проглядається форма притчі, плачучи

Це плач матері, що втратила свого сина. Поема доводить нам, що сталінський режим не задавив поетичного слова Ахматової, що правдиво й відкрито говорить про трагедію свого покоління. У роки війни Ахматова не хотіла їхати з Ленінграда й, будучи евакуйованої й живучи потім у Ташкенті, вона не переставала думати й писати про покинуте місто. У її віршах і материнські сльози й жаль: Постукай кулачком - я відкрию. Я тобі відкривала завжди. Я тепер за високої горою, За пустелею, за вітром і спекою, Але тебе не зраджу ніколи… Твого я не Чула Стогону. Хліба ти в, мене не просив. Принеси ж мені гілочку клена Або просто травинок зелених, Як ти минулою весною приносив. Принеси ж мені горсточку чистої, Нашої невської студеної води, И с голівки твоєї золотавої Я криваві змию сліди. Лірика Ганни Ахматовій у військові роки повнні жалі долі країни й віри в її майбутнє: Ми Знаємо, що нині лежить на вагах И що відбувається нині. Година мужності пробив на наших годинниках. І мужність нас не покине. Не Страшно Під кулями мертвими лягти, Не гірко залишитися без даху, - И ми збережемо тебе, російське мовлення, Велике російське слово. Вільним і чистим тебе пронесемо, И онукам дамо, і від полону врятуємо Навіки! Лірика Ганни Ахматовій, чиє життя було повно трагедій лихоліття, наочно передає нам copyright