Засновник реальної критики. Добролюбов увійшов в історію суспільної думки й літератури як один з найвизначніших учасників революційно-демократичного руху. Пафос всієї його діяльності полягав у свідомості «великої ролі .народних мас в економії людських суспільств». Його критичні статті й рецензії мали не тільки чисто літературне значення. Вони служили відповідями на питання, висунуті життям, минулого формою ідеологічної боротьби, виховували в молодих читачах борців за революційне перетворення дійсності. К. Маркс і Ф. Энгельс високо цінували діяльність Чернишевського й Добролюбова.

Вони порівнювали російських критиків з Лессингом і Дідро, затверджуючи тим самим значення російської революційної демократії в історії світовий эстетической думки. у статті «Початок демонстрацій» писав, що «утвореної й мислячої Росії» доріг Добролюбов як . «письменник, що жагуче ненавидів сваволю й жагуче чекала народного повстання проти «внутрішніх турків» - проти самодержавного уряду».

Добролюбов був основоположником реальної критики. Вона давала можливість публіцистичного дослідження дійсності, вела до осмислення й соціального аналізу зображених у літературі суспільних явищ, «до міркувань,- як писав критик,- про те середовище, про життя, про ту епоху, що викликала в письменнику той або інший добуток».

Будучи матеріалістом, Добролюбов слідом за Чернишевським виходив з положення, що дійсність завжди вище мистецтва й що від художнього твору потрібно насамперед вірність «змісту дійсності». Однак звідси не слід робити висновок, що Добролюбов недооцінював роль літератури в суспільному житті. Він писав: «Якби ми думали, що література взагалі нічого не може значити в народному житті, то ми всяке писання вважали б марним. Але ми переконані, що при відомому ступені розвитку народу література стає одною із сил, що рухають суспільство…». Передові погляди художника-творця сприяють найбільш глибокому й повному проникненню в суть чех життєвих явищ, які відображаються в добутку. Однак на практиці Добролюбову постійно доводилося зіштовхуватися з більше складними ситуаціями, коли декларативні заявле-ппи письменника суперечили об’єктивному змісту створюваних їм створінь. Тому критик-демократ спеціально зупинявся на проблемі, що має велике теоретичне й практичне значення. Мова йде про складне, діалектичне співвідношення світогляду письменника і його художньої творчості. Добролюбов затверджував, що при оцінці того або іншого добутку треба насамперед виходити не з «відвернених міркувань» письменника, не з його «декларацій» і «силогізмів». Ключ До характеристики таланта письменника, своєрідності його «погляду на мир» варто шукати «у живих образах, створюваних їм».

Характерно, що ці питання Добролюбов поставив у статті «Темне царство» (859), присвяченої Островському. Навколо ранньої творчості драматурга розгорілася жвава полеміка, його добутку одержували порию взаємовиключні оцінки. Добролюбову навіть довелося вступити в сховану полеміку із Чернишевським, що у рецензії 854 р., дорікаючи Островського за слов’янофільські тенденції, затверджував, що «помилковий напрямок губить найдужчий талант».

У такий спосіб, саме по собі правдиве зображення дійсності (не натуралістичне, зрозуміло, а «з’ясоване у свідомості художника») дає «реальній критиці» досить підстав для висновків щодо тих життєвих умов, які визначили виникнення тих або інших конфліктів, характерів, типів. По цьому принципі побудовані відомі статті Добролюбова про Гончарове («Що таке обломовщина»), Островському («Темне царство» і «Промінь світла в темному царстві»), Тургенєві («Коли ж прийде теперішній день?»), Достоєвському («Забиті люди»).

Добролюбов розвивав ті тенденції, які були намічені в останніх статтях Бєлінського, прямо зв’язуючи народності литерала тури з відображенням суспільних інтересів. Критик шкодував, що «між десятками літературних партій! майже ніколи немає партії народу в літературі». І нехай наше сьогоднішнє поняття партія відрізняється від того значення яке надавав цьому терміну Добролюбов, слово все-таки було вимовлено

Добролюбов глибоко усвідомлював історичне значення дружби російського й українського народів, уважаючи нагальною потребою їхні спільні дії в боротьбі із загальним ворогом. Тому будь-які спроби протиставити два народи один одному викликали з його боку самий гарячий протест. Він учив своїх читачів розрізняти реакційні заходи царського уряду, що ведуть до національної ворожнечі, і незмінне прагнення російського суспільства до братньої єдності з українським народом

У статті «Риси для характеристики російського простолюду» Добролюбов писав: «У нас немає причин роз’єднання з малорусским народом… Якщо самі малоруси не зовсім довіряють нам, так цьому провиною такі історичні обставини, у яких брала участь адміністративна частина російського суспільства, а вуж ніяк не народ».

У невеликій рецензії про Шевченко Добролюбов поставив найважливіші проблеми, надзвичайно важливі для розвитку української демократичної літератури: співвідношення народної поезії й літератури, роль російської літературної мови в розвитку літературної мови українського народу й т.д. Про Шевченко критик-революціонер писав: «Він — поет зовсім народний, такий, нікого ми не можемо вказати в себе. Навіть Кольцов нейдет з ним і порівняння… все коло його дум і співчуттів перебуває в доконаній відповідності зі змістом і ладом народного життя». Ці міркування мають важливе значення не тільки як винятково висока оцінка геніального автора «Кобзаря», але і як теоретичне осмислення принципу народності в літературі. Особливий інтерес здобуває позитивне відкликання Добролюбова про поему «Гайдамаки». У свій час Бєлінський негативно поставився до цього добутку. Добролюбов же підійшов до поеми більш об’єктивно, побачивши в ній вірне відтворення народного характеру, засноване на традиціях українського фольклору

Принципи літературно-критичної діяльності Добролюбова виявилися дуже важливими для видатних представників української демократичної літератури другої половини XIX в. Так, И. Я. Франко добре знав статті Добролюбова й у своїх роботах, присвячених творчості великих російських письменників, не один раз висловлював судження, близькі до думок російського критика. Чудове дослідження Франко про Шевченко не випадково, називається «Темне царство». Пояснюючи вибір такої назви, Франко посилався на відому статтю Добролюбова, називаючи її! «кращою роботою найвидатнішого російського критика».