У статті зроблено спробу компаративного аналізу образів-персонажів М. Хвильового та Ф. Достоєвського з погляду типу «громадської людини» і вираження авторської ідеї.

Нова українська людина постає як фаустівський тип «громадської людини», основні риси якої М. Хвильовий окреслив у памфлеті «Думки проти течії». Це вольова, динамічна особистість, образ якої автор прагне створити у повістях: «Особлива роль образу нової «громадської людини» в художній структурі повістей «Вальдшнепи», «Санаторійна зона», «Сентиментальна історія» полягає у його поліфункціональ-ному призначенні як авторської метапрограми, зумовленої соціальними обставинами 20-30-х років ХХ ст.» [9, 6]. Соціальний тип «громадської людини» має ментальні компоненти (національна ідея, пасіонарність, вітаїзм), що позначається на всіх рівнях поетики творів митця. На думку М. Хвильового, лише така людина здатна переробити абсурдний світ та його ілюзії. Робимо висновок про те, що головним у концепції дійсності М. Хвильового є зображення буття як безглуздого, ворожого світу (самотність, туга за втраченими ідеалами, порушення табу, розрив родинних зв’язків, розкол психіки). «Громадська людина» протистоїть такому соціальному середовищу. Вона зорієнтована на образ «загірної комуни» як утілення соціальної утопії, що має певні усталені модифікації («голуба даль», «прекрасна даль»). «Громадська людина», сформована на ґрунті «психологічної Європи», – це також людина «меншості», яка перебуває в опозиції людині «маси» і повинна стати для неї прикладом для наслідування. На думку М. Хвильового, неоромантичний політ ins Blau, образи омріяної «загірної комуни» можуть стати реальністю тільки завдяки зусиллям таких людей, як «громадська людина». Однак людина після революції, кращий тип якої М. Хвильовий утвердив в образі

«громадської людини», – це завжди людина бунту, яка в принципових питаннях суперечить усьому, що для неї є ворожим: «Парадокс літературної творчості М. Хвильового полягає в тому, що образ такого чоловіка-бунтаря найбільш концептуально виявився тільки в незакінченому романі «Вальдшнепи» в жіночому образі Аглаї, однак лише в її критичному дискурсі стосовно образу революціонера Дмитра Карамазова» [6, 10].

Загалом творчому доробку письменника присвячено значну кількість досліджень літературознавців: С. Павличко, Ю. Безхутрого, Д. Донцова, А. Хвилі, Є. Маланюк, Є. Гірчака, О. Гана, В. Агеєвої, Т. Гундорової, Ю. Коваліва, В. Пахаренка, І. Дзюби, Ю. Бойка, П. Голубенка, Г. Костюка, Ю. Лавріненка, Ю. Шереха, З. Савченко, Л. Піз-нюка, М. Жулинського, М. Ільницького, В. Моренця, В. Мельника, Я. Поліщука та інших. На жаль, саме роману «Вальдшнепи» присвячено лише декілька розвідок українських дослідників, а саме «Політичний роман Миколи Хвильового» Л. Сеника, післямова до зальцбурзького видання «Вальдшнепів» Ю. Дивнича.

Донедавна ми звично уявляли перші пореволюційні роки періодом повсякчасної героїки та ентузіазму й мало замислювалися над тим, наскільки збіднене наше бачення неповторного розмаїття суспільно-психологічних типів, характерів, способів поведінки, світоглядних орієнтацій тієї складної доби: «Твердо завчене за шкільною партою поняття «зайві люди» співвідноситься лише з позаминулим століттям, з пушкінськими чи лермонтовськими героями, і до радянської революційної літератури жодного стосунку мати не може». Між тим у прозі М. Хвильового, цього «м’ятежного» співця загірних комун, відкриваємо цілу галерею «зайвих людей», героїв (здебільшого – «безґрунтовних романтиків»), котрі не можуть знайти себе в своєму часі, почуваються чужими й непотрібними в суспільстві, за утвердження якого вони боролися, не шкодуючи сил і життя: «Проблематичне питання віри у високі революційні ідеали й боротьби за їх втілення щоразу постає перед героями новел М. Хвильового» [4, 3].

Революційний порив, героїка громадянської війни змінилися «сірою» буденністю, невлаштованістю, соціальними контрастами непівської дійсності. Мрійники, романтики революції, лицарі й фанатики боротьби, охоплені полум’яним нетерпінням «підігнати» історію, одним стрибком, одним шаленим зусиллям переміститися з брудної,

Ненависної сучасності в світле, утопічно-гармонійне майбутнє, – всі вони почувалися в цій дійсності зайвими: «Аглая виконувала в романі позитивну психотерапевтичну функцію, визначила досить точний діагноз вчорашнього активного учасника революційних баталій Дмитрія Карамазова як «зайвої людини» та тієї влади, яку він репрезентував» [4, 3].

Проблемні ситуації, у яких опиняються герої, створюють умови для їхнього саморозкриття, тому й будь-яке пряме виявлення авторського ставлення до їхніх учинків відсутнє, воно розкривається через підтекст, створений імпресіоністичними та експресіоністичними засобами під час чіткого висловлення авторської концепції дійсності. Підтекст відкриває простір «для живої мислі читачевої», як говорить сам М. Хвильовий: «Полісемантична основа роману не задовольняється певною відповіддю, розкриває плюральний простір інтерпретацій. Так, М. Жулинський припускає, ніби М. Хвильовий вважав свого героя «ідеальним втіленням революційної відданості ідеалам комунізму», а пізніше, у романі «Вальдшнепи» зняв його «з п’єдесталу справжнього революціонера». Натомість Л. Сеник, полемізуючи з таким припущенням, слушно зауважує, що він не мав жодної «потреби «знімати» протагоніста з того п’єдесталу, на який письменник його і не ставив» [2, 43].

Отож, метою нашої статті є дослідження образу Дмитра Карамазова в романі Д. Хвильового, порівнюючи з персонажами роману «Брати Карамазови» Ф. Достоєвського.

Імена героїв роману були невипадковими літературними кліше, відсилали читача до відомих персонажів романів «Брати Карамазови» та «Ідіот» Ф. Достоєвського, з приводу яких уже склалося усталене рецептивне уявлення. Насамперед це рецептивне уявлення асоціюється з поліфонічністю образів романів Ф. Достоєвського. Ось що говорить із цього приводу М. Бахтін: «Достоевский, подобно гётевскому Прометею, создаёт не безгласных рабов (как Зевс), а свободных людей, способных стать рядом со своим творцом, не соглашаться с ним и даже восставать на него.

Множественность самостоятельных и неслиянных голосов и сознаний, подлинная полифония полноценных голосов действительно являются основной особенностью романов Достоевского. Не множество характеров и судеб в едином объективном мире, в свете

Единого авторского сознания развёртываются в его произведениях, но именно множественность равноправных сознаний с их мирами сочетается здесь, сохраняя свою неслиянность, в единство некоторого события. Главные герои Достоевского действительно в самом творческом замысле художника не только объекты авторского слова, но и субъекты собственного, непосредственнозначащего слова», – і продовжує, – «Достоевский – творец полифонического романа» [1, 78].

Поняття поліфонії як неодмінної умови повнокровності художнього світу М. Бахтін застосовував саме до романів Достоєвського, ім’ям одного з персонажів якого, Дмитрія Карамазова, скористався Хвильовий у романі «Вальдшнепи».

Присутність Ф. Достоєвського в художньому світі М. Хвильового засвідчена, зокрема, перегуками й сходженнями між романами «Вальдшнепи» і «Брати Карамазови». Схильний до містифікацій, М. Хвильовий навіть ім’я своєму героєві дав таке ж, як і Ф. Достоєвський, – Дмитрій Карамазов. Проте важливішими є, так би мовити, зустрічі «на глибинах»: обох письменників мучили схожі за своєю суттю питання. Тільки українському митцеві судилося обдумувати їх у зовсім іншій історичній ситуації, адже в часи, коли писалися «Брати Карамазови», соціалістичні моделі були лише предметом тенденційних дискусій, а в середині 20-х років ХХ ст. М. Хвильовий мав справу з їхньою практичною реалізацією.

Отож, у чому суть «діалогу» через півстоліття, що його вів із Ф. Достоєвським Микола Хвильовий?

«Після жовтневого перевороту Ф. Достоєвський був не в моді. Йому приписувалися всі можливі гріхи, його називали «злим генієм», «жорстоким талантом» тощо [8, 59]. Аби зрозуміти ці звинувачення, варто з’ясувати погляди Ф. Достоєвського на соціалізм: «Ставлення російського письменника до соціалізму було негативним. Він перший з-поміж митців зробив попередження: якщо політика ігноруватиме мораль, людство опиниться на краю прірви. Для Ф. Достоєвського соціалісти – люди, що живуть тільки за логічними схемами. Схеми для них важливіші за життя. Тому їхня мета – перетворити людину на механізм, що, за Ф. Достоєвським, не сприяє її гармонійному життю» [8, 59].

Як бачимо, російський письменник був не в захваті від соціалістичних проектів. Людині в них не відводилася перша роль, тоді як для митця головною бачилась особистість. Основний мотив його

Творчості – складність людської особистості. Він створив філософію людини, спрямовану на усвідомлення людської сутності.

Pages: 1 2 3

Збережи - » Дмитрів Карамазов та Іван Карамазов: сходження «на глибинах» . З'явився готовий твір.