Після Шевченко, напевно, не знала Україна такого поета з такою чесною й відкритою цивільною позицією, яким був Василь Стус. Він з’явився в той період, коли особливо гостро встала проблема вибору перед кожним інтелігентом: або ти граєш за правилами, продиктованими системою, і вчасно одержуєш свою «пайку» у вигляді заробітної платні, або свідомо говориш «ні», і висловлюєш свої думки вголос, а не десь на кухні, і тоді ти точно знаєш, що може зробити з тобою державна система. Важко бути таким, як Василь Стус, важко от так виважено прийняти рішення не коритися системі, що зневажала людиною, і більше ніколи не змінювати цього рішення. І щоб згодом написати:

Як добре те, що смерті не боюся я

И не запитаю, важкий ль мій хрест,

що перед вами, судді, не хилюся я

у передчутті безвісних верст

Один раз ми їхали з мамою в поїзді в одній купі із чоловіком (дуже високої посади), і він зізнався, що вчився разом зі Стусом, тільки на рік пізніше. Отож цей уже літній чоловік сказав, що він не розуміє Василя, не розуміє, чого той почав виступати: «Ну й жив би, як всі, ні, йому не потрібно, як всі, він чогось хотів більшого. Ну й одержав те, до чого йшов. Його ж не один раз попереджали, не захотів слухати, а дарма…» Я щось таке несміливо сказав. Сказав, що він же був поетом, на що цей чоловік (директор солідного підприємства з Донецька) цілком справедливо, як йому здавалося, помітив: «Ну й писав би собі вірші. Для чого писати щось проти влади? Влада - вона на те й потрібна, щоб нас у покірності тримати. Інакше ж анархія почнеться…» Розмова перервалася, а я зрозумів, що такому Стус - «без потреби». Звичайно, цьому чоловікові з його керівного крісла видніше. Українською мовою говорив і писав? А для чого?

Донеччина, що під час розвитку вугільної промисловості заповнилася пришедшими на заробітки з Росії, здебільшого розмовляє на російському, ну не дуже російському, а «суржиком», але все-таки мало розмовляє на українському! От і Василь, мов, розмовляв би й писав росіянином. У нього ж була сім’я, син ріс, а він їх не пошкодував. Мене в глибині душі вразили слова Стусового «земляка», тому що для мене Стус - це Людина, що навіть в умовах табірного життя зберегла почуття людського достоїнства, зберегла віру у свій народ:

Народ мій, до тебе я відвертаю,

як у смерті обернуся я кжизни.

Він розумів, що приніс жертву заради порятунку наших душ, щоб ми колись прочитали й задумалися над своїм життям, над долею України

«Мама, це що ж виходить? Це заради таких Василь Стус був у радянських таборах?» - звернувся я до матері. «Ні, син, - сказала мама, - заради тебе, щоб не тільки шматком ковбаси ти був удоволений, а хотів би бути вільною людиною на своїй землі».