Цінності буддизму й господарювання

Буддизм виник на території Индостана в VI столітті до н.е., з’явившись, таким чином, першої за часом свого виникнення світовою релігією. Надалі він завоював мільйони послідовників у різних країнах Азії, але на території Индостана втратив свої позиції й фактично зник. Проте, ранні стадії його історії пов’язані із цим субконтинентом, і висвітлювати їх треба на етнічному й соціально-історичному тлі Индостана VI в. до н.е.

VII-V вв. до н.е. були періодом сильного релігійного шумування в Індії. На цей час доводиться виникнення й оформлення джайнізму й буддизму, а також численних сект і релігійних рухів як усередині зазначених двох нових для того часу религий, так і поза ними. Налічується до 17 толков, що виникли в буддизмі протягом другого сторіччя після смерті Будди, і крім того ще шість ворожих сект, заснованих “лжеучителями” – сучасниками Будди. Одне це свідчить про інтенсивність релігійного життя й тих шукань, які відбувалися в цій області в зазначений період.

Деякі дослідники звертають увагу на те, що ці шукання не обмежувалися межами Індії й мали чи ледве не світове поширення. У цьому зв’язку індійський історик Б. Луния згадує про Геракліта, Заратуштре, Конфуцію й у загальному характеризує час від VI в. до II. е. як “час великого шумування розумів в усьому світі” . Навряд чи, є підстави для конструювання в цьому випадку якогось чи ледве не всесвітнього релігійно-філософського руху, тим більше що в Індії зазначене шумування не обмежувалося рамками VI в. до н.е., почавшись за сторіччя до нього й протривавши значно пізніше. Основні причини подій, пов’язаних з виникненням нових религий в Індії, варто шукати в ході соціальної історії країни.

Виникнення буддизму зв’язується з життям і проповідницькою діяльністю Сиддхартхи Гаутами Будди. Деякі буддологи минулого століття заперечували історичність Будди. “Треба визнати, — писав французький учений П. Сенар, — що в цілому легенда Будди зображує не дійсне життя, хоча б навіть прикрашену деякими вигадками уяви. Вона, у самій сутності своєї, є епічне прославляння божества, відомого міфологічного типу…” На такій же позиції стояв і німецький дослідник Г. Керн, що затверджував, що “Будда легенди не є історична особистість, а міфічний образ…” . В основі міфу про Будду, як уважали прихильники цієї точки зору, лежало уособлення сонця й перипетій його річного руху по небозводу. Втім, зазначений вище Сенар у ході досліджень перемінив свою точку зору й згодом писав: “Не можна сумніватися в тім, що Будда дійсно вчив наприкінці VI в. до н.е. ; неможливе сумнів і щодо того, що всі головні риси його навчання і його легенд швидко закріпилися в тім виді, у якому вони нам нині доступні” .

Більшість дослідників думають, що немає підстав брати під сумнів дійсне існування засновника буддизму; деякі з них навіть визнають Будду першим із числа історичних діячів Індії, існування яких піддається майже точному датуванню. Імовірно, дана точка зору має більше підстав, тому що дійсно для її спростування не виставлено досить серйозних аргументів. У всякому разі, реконструкція історії виникнення буддизму деяким зміниться від позитивного або негативного рішення питання про історичність Будди. Ясно, що духовний вигляд тої людини або тих людей, які були дійсними засновниками даного релігійного навчання, повинен був у загальному відповідати тому, якої в легендах з’являється Сиддхартха Гаутама.

Згідно із цими легендами, він народився близько 560 р. до н.е. Місцем його народження вважається північний схід Індії (у сучасних орієнтирах – у границі Непалу) . Він був сином глави плем’я шакьев. В 29 років, уражений фактом достатку пережитих людьми страждань, Гаутама розстався з усіма благами й спокусами розкішного життя, залишив дружину з малолітнім сином і відправився мандрувати. Шість років він вів життя бродячого аскета й шукав істину в бесідах із брахманами-аскетами, віддаючись подвигам самокатування й умертвіння плоті. Надалі він, однак, переконався в безплідності обраного шляху й зайнявся міркуваннями про причини страждання й про способи його подолання. Нарешті, у якийсь момент, визнаний буддистами за своїм значенням всесвітньо-історичним, Гаутама, сидячи під деревом, що відтепер стало настільки ж прославленим, раптово побачив істину; і саме із цього моменту він став Буддою, тобто проясненим, осяяним, навченим. Відразу він почав свою проповідницьку діяльність, для чого відправився в Бенарес і, знайшовши там п’ять своїх учнів, що відійшли від нього раніше через його відмову від аскетичного способу життя, звернувся до них із проповіддю нового навчання. 40 років проповідував потім Будда це навчання в Північній і Центральній Індії й умер близько 480 р. до н.е., поклавши підставу багатолюдної й потужної церковної організації – сангхе.

Ця біографічна легенда не може претендувати на точність у всіх своїх деталях. Зокрема, відомий росіянин буддолог минулого століття В. Васильєв уважало сумнівним такий істотний її елемент, як прикрашений імпозантними подробицями “відхід” Будди з розкішного життя в аскезу: “Найімовірніше, можна припустити, що Сиддхартха був не добровільним вигнанцем… але скоріше по політичних інтригах. Є легенда про те, що, коли Будда проповідував уже своє навчання, Вируддака винищив весь Шакьяский рід. Хто знає, що ця подія не трапилася трохи раніше й що Сиддхартха не постраждав від нього, і повинен був скитаться, і набагато простіше, ніж розповідає легенда, зрозуміти всю суєтність миру, всі мучення, які походять від зовнішніх предметів…” Сама по собі цей здогад не має достатнього матеріалу для свого підтвердження, але показує, як можуть варіюватися різні моменти біографії Будди, якщо визнавати останнього історичною особистістю.

Традиційно-канонічна версія подальшої історії нової релігії представляє неї у вигляді тріумфального ходу по всій країні, причому справа виглядає так, що нове навчання приймалося без яких або труднощів всім населенням. Богатие й бедние, люди різних варн (каст) і пологів занять однаково привітали Будду й охоче приймали його навчання. За право прийняти й почастувати проясненого велися гострі суперечки між людьми, громадами. Послідовниками Будди відразу стали царі Бимбисара, Прасенаджит, Аджаташатру. Незабаром після смерті Будди найбільш видатні його послідовники зібралися в Раджагрихе, де обговорили й затвердили ряд основоположень нової релігії. Проте, протягом першого сторіччя, що пішло за цим, серед прихильників буддизму виникли розбіжності й розбіжності, так що знадобилося скликання нового Собору, що і відбулося у Вайшали через сторіччя після першого. Ще через сто із зайвим років, при царі Ашоке (III в. до н.е.) , у місті Паталипутра (сучасна Патна) відбувся третій Собор, на якому був затверджений текст священних книг буддизму, що становлять Типитаку (на санскриті – Трипитака) , і ухвалене рішення про розсилання місіонерів в усі кінці країни, зокрема, на південь, аж до Цейлону.

У переказах про три Собори багато сумнівного. Питання про їхню історичність залишається спірним. Безсумнівно лише одне: якщо й відбувалися в зазначені періоди зборів діячів сангхи (буддійської церкви) , те вони не були всеіндійськими, а мали лише місцеве значення. Піддається сумніву історичність навіть останнього із Соборів — третього; воно підтримується тим обставиною, що в пам’ятниках, пов’язаних із царем Ашокой, про Паталипутрском собор немає жодного згадування. Радянський дослідник Г. М. Бонгард-Левин уважає, що мовлення тут повинна йти не про всебуддійський Собор, а про “збори громади” — події настільки малозначному, що Ашока не порахував навіть потрібним писати про нього або посилатися у своїх едиктах на його рішення.

Pages: 1 2 3

Збережи - » Цінності буддизму й господарювання . З'явився готовий твір.

Цінності буддизму й господарювання





Шкільні предмети. Шкільна фізика. Уроки з англійської, французької, німецької мов.