Льюис Томас завершує своє оповідання словами: “Вся ця симбиотическая екосистема, що застрягло в тупику еволюційного шляху, являє собою наочну модель того, яким образом відбулися наші клітки”. Далі він згадує ім’я Линн Маргулис, і із цього місця я можу вже сам підхопити нитка оповідання й продовжити його в задуманому напрямку

Деякі колеги вважають Линн Маргулис одним з найбільших біологів нашого століття. Інші із цим категорично не згодні й уважають її фанатиком сумнівних ідей, проголошуваних із дратівною зарозумілістю й презирством до опонентів. Сама Линн Маргулис, нині професор біології Амхерстского університету, розповідає про себе й свої ідеї так: “Я займаюся еволюційною біологією, але об’єктом моїх досліджень є одноклітинні й мікроорганізми. Такі біологи, як Ричард Доукинс, Джон Мейнард Смит, Джордж Уильямс, Стивен Джей Гулд і багато хто інші, належать до зоологів, дослідникам тварин, що, на мій погляд, означає, що вони вивчають проблему, що втратила свою актуальність приблизно три мільярди років тому. Вони займаються організмами, які виникли на Землі яких-небудь 500 мільйонів років тому. Це приблизно те ж саме, що вивчати історію людства починаючи тільки з 1800 року. Адже життя на нашій планеті існує вже майже чотири мільярди років! Аж до шістдесятих років нашого століття всі дослідники систематично ігнорували цей фундаментальний факт еволюції по тій простій причині, що в силу свого неуцтва не могли його пояснити

На підставі незліченних спостережень і експериментів відомо, що еволюція заснована на природному доборі, що вибирає із всіх різновидів даного організму ті, які в результаті мутацій придбали деякі сприятливому виживанню властивості. Невідомо тільки, звідки беруться ці корисні властивості. Це питання дотепер не мало досить ясної відповіді. Я затверджую, що найважливішими такими властивостями ми зобов’язані зв’язкам між організмами, тому явищу, що російський дослідник Костянтин Мережковский колись назвав “симбиогенезом”. Під симбиогенезом я розумію включення генетичного матеріалу мікроорганізмів у спадкоємні клітки рослин або тварин. Виникаючі в результаті нові генетичні системи - гібриди бактеріальної й рослинної, або бактеріальної й тваринної кліток - є чимсь справді новим, що принципово відрізняється від вихідних кліток, що не містила матеріали симбіонта. З таких “химер” поступово складаються усе більше й більше складні біологічні системи. Я не вірю, що такі нові системи, нові біологічні види можуть виникати на основі одних лише випадкових мутацій”

Симбіоз, говорить далі Линн Маргулис, - це фізичне об’єднання різних організмів, їхнє спільне проживання в тому самому просторі й часі. Але щирий симбіоз не має нічого загального з банальним його розумінням як “співробітництва”, заснованого на одному лише балансі вигід і витрат. Не можна вподібнювати біологічний симбіоз простому взаємовигідному співробітництву людей або компаній. Такий “економічний” підхід придатний тільки для пояснення й розуміння сучасних симбиотических систем, які, як правило, являють собою систему декількох механічно cосуществующих організмів, що застрягла на полпути еволюції й уже що не розвивається далі

Щирий симбіоз, говорить Линн Маргулис, полягає в тому, що в результаті тривалого співіснування він завжди приводив до органічного “злиттю” різнорідних організмів у якесь нове ціле й у цьому змісті завжди був, за твердженням Маргулис, головним фактором еволюційного відновлення

Цей погляд на симбіоз може здатися - і багатьом біологам дійсно здається - крайнім. Сама Маргулис прийшла до нього на підставі декількох біологічних фактів. Маргулис звернула увагу на те, що в найпростішого організму Парамеция аурелия існує так званий ген-“убивця”, передача якого в спадщину відбувається за іншими правилами, ніж передача в спадщину хромосомних генів. Виявилося, що цей ген утримується не в клітинному ядрі Парамеции, а в її цитоплазмі, що оточує це ядро. У найпростіших уже виявлено досить багато таких цитоплазменних генів. Не дуже давно два американських дослідники, Давид Лак і Джон Хол, заявили, що знайшли їх навіть у клітках досить складних водоростей. Всі ці факти спонукали деяких учених висунути обережні здогади, згідно яким ці внеядерние гени є залишковим генетичним матеріалом якихось вірусів або бактерій, що випадково потрапили в клітку й “застряглих” у ній. Маргулис відкинула всяку обережність і висунула радикально сміливу гіпотезу, що затверджує, що всі такі “гени” є в дійсності частиною окремих (і досить древніх) живих організмів, що донині живуть усередині кліток більше високої складності в симбиотическом співіснуванні з ними

В 1966 році вона написала статтю, у якій викладалися ці подання. У ній затверджувалося, що складні клітки виникли з більше простих шляхом симбіозу й об’єднання їхньої речовини й генетичного матеріалу, тобто шляхом симбиогенеза. Стаття була відкинута п’ятнадцятьома науковими журналами як “не підходяща для публікації”, перш ніж її прийняв “Журнал теоретичної біології”. Маргулис одержала 800 (!) запитів від фахівців-біологів, що зацікавилися її ідеями, але на факультеті біології Бостонского університету, де вона тоді значилася асистенткою, її успіх був сприйнятий досить нервово. Десять років через, коли в неї нагромадилося так багато нового матеріалу, що стаття розрослася в книгу, вона запропонувала рукопис у видавництво “Академік прес” і зштовхнулася із черговою відмовою. Треба було ще чотири роки, перш ніж книгу (“Походження еукариотних кліток”) зважилися опублікувати у видавництві Єльського університету. У наступні роки вона витримала ще три видання й сьогодні вважається класичним текстом. Пройшло тридцять із зайвим років, але гіпотеза симбиогенеза, висунута й розвинена Линн Маргулис, одержала якщо не загальне, то у всякому разі досить широке визнання

Pages: 1 2