Безсумнівно, увага кожного, що изучали історію міжнародних відносин на Балканах, залучало невелику державу, розташована в районі Скадарского озера, між сьогоднішніми Боснією й Герцеговиною, Сербією й Албанією. У дійсності - чим же так чудова ця країна? Чому ми вибрали саме її об’єктом нашого вивчення й аналізу? І до чого таке помітне, що шокує назва? У чому складається цей феномен? Відповідь, як найчастіше трапляється, не так простий. Для повного й вичерпного аналізу проблеми спочатку звернемося до фактів історичного, географічного, релігійного й етно-национального змісту

Чорногорія. Республіка в складі СР Югославії, У більшій частині являє собою високо підняте плоскогір’я, майже позбавлене поточних по поверхні вод і ґрунтового покриву (лише приблизно 8,2% території країни придатно для землеробства). Це плоскогір’я трохи опущене в центрі й возвишено по краях. До Адріатики воно обривається крутим уступом, що утворить крайові гори (Ловчен).На півдні долини рік Морача й Зети вдадуться далеко вглиб цього плоскогір’я. У районі злиття Морача зі Скадарским озером простирається рівнина Подгорици, що представляє собою те голі кам’янисті простори, те розорані для землеробства ділянки. Гірські масиви заходу Чорногорії є не стільки високими, скільки труднопроходимими. На сході гори вище, однак вони доступніше й складені глинистими сланцями. Їхні схили покриті рідкими лісами, переважно буковими, на піднесених плоскогір’ях є багато дрібних озер. Найбільш низинною частиною Чорногорії є рівнина в Скадарского озера, що нині активно використовується для землеробства

Основа економіки країни - сільське господарство (горнопастбищное тваринництво на альпійські й субальпийских пасовищах, у меншій мері - посіви зернових, субтропічне плодівництво й виноградарство), що добуває промисловість (незначні родовища бокситів, свинцево-цинкових і алюмінієвих руд), важка промисловість (чорна металургія, машинобудування), деревообробка (близько 19% території країни покрито лісами). Населення зосереджене в містах, найбільш численні їх яким - Подгорица (бивш.Титоград), Цетинье (столиця до 2-ой світові війни), Никшич (центр чорної металургії), а також у високогірних улоговинах, у низовині біля Скадарского озера й по щаблях терас гірських рік

У римську епоху територія нинішньої Чорногорії входила до складу Иллирийской провінції за назвою Диоклея. В VII в. область була заселена дуклянами (слов’янами, галуззю сербської етнічної групи), які незабаром потрапили під вплив візантійської культури й майже одночасно із сербами прийняли християнство у формі православ’я. В IX в. ними було засноване князівство Дукля, що наприкінці того ж століття було завойовано Візантією. З XI в. область стала називатися Зетой, по однойменній назві припливу р.Морача. Колишня з 1042р. незалежної, наприкінці XII в. вона ввійшла до складу Сербського королівства Неманичей. Однак після битви на Косовом поле в 1389р. Зетская жупа, що охоплювала сучасну Чорногорію й Північну Албанію, знову стала самостійної.

Керована спадкоємними жупанами (Бальшичи з 1356р. по 1421р., Черноевичи з 1427р. по 1516р.) Зета являла собою типова феодальна держава, у якому досить істотну роль грала місцева православна церква. У зовнішньополітичному аспекті історія цієї держави зводилася до боротьби з турками й венецианцами, взаємне суперництво яких сприяло збереженню їм самостійності в плині всього XV в. Лише наприкінці XV в. турки захопили родючі рівнинні області Зети, включивши їх до складу Османської імперії, і в 1484р. змусили Урноевичей вийти в неприступні області країни, названі C?na Gуra (букв. “чорний, дрімучий ліс”). З тих пор назва “Чорногорія” витісняє “Зета”.

Незважаючи на офіційне включення Чорногорії до складу Османської імперії (у Скутарийский санджак) в 1499р. і видалення останнього жупана Джорджа у Венецію, населення гірських районів зберегло фактичну незалежність і утворило своєрідну теократичну республіку під верховенством владик, митрополитів Чорного Лісу. У результаті розвитку феодальних відносин у Чорногорії утворилися, поряд зі стійким патріархально-родовим укладом життя горців, феодальні маєтки, власники яких для зміцнення свого положення приймали іслам (як відомо, відповідно до законів Османської імперії, землею міг володіти лише мусульманин). Таким чином, боротьба селянства й православної церкви проти феодалів, що відбувалася в плині всього періоду XVI - XVII в., носила як національно-визвольний, класовий, так і релігійний характер

Прийшов час зупинитися й зробити невеликий ліричний відступ, що стосується релігійного питання на Балканах, що приобретшего особливу гостроту в останні роки. На мій погляд настільки широке поширення ісламу стало можливо за рахунок двох основних джерел. По-перше, безумовно, частина населення, у першу чергу землевласники, переходили в іслам, щоб зберегти свої права. Феодали як і раніше продовжували стягувати панщину й податі, містили збройну дружину, зберегли на місцях судову владу. Крім того, вони одержали нові привілеї, оскільки давали Османської імперії значне число прекрасних воїнів.

Однак у той же час переважна більшість селян залишалося в християнстві. У такий спосіб ще більше підсилювався авторитет православної церкви, у якій широкі маси бачили не тільки свою віру, але й символ свого національного достоїнства, що поєднує домінанту боротьби проти Османської імперії. По-друге, що також немаловажно, перехід в іслам спостерігався й у середовищі так званого “корінного” населення. Це досить слизьке питання, тому відразу згадаю, що своєю думкою я ні в якій мері не претендую на істину в кінцевій інстанції. Иллирийци, галузь кельтської етнічної групи, найдавніші відомі науці мешканці території заходу Балканського півострова, нині відомі під ім’ям “албанці”. Маловідомим терміном “памак” у болгарській мові називаютьсяболгари, що сповідають іслам “,” . Як відзначає ряд видних учених, це - збережені залишки колись населяли територію сучасної Болгарії південних слов’ян, більшість яких було інкорпоровано сторонніми кочівниками тюркської етнічної групи болгарами. Обидва релікти по приходу турків з радістю прийняли іслам

Складно абсолютно точно відповістити на запитання “чому?”. Але моє припущення ґрунтується на бажанні “корінного” населення нарешті-те показати “стороннім”, що й на їхній вулиці може бути свято. Вони активно співробітничали з Османською імперією, за що користувалися її прихильністю

Цікавий і інше питання. Чому ж мусульманство в рамках колишньої Югославії було сконцентровано саме в Боснії й Герцеговині? Однієї із причин можна, безумовно, назвати національну політику Тито, відповідно до якої “зайці повинні жити в одній клітці, а їжаки в інший”. У такий спосіб проголошена національність “мусульмани” штучно концентрувалася саме в Боснії й Герцеговині, області, з історично переважним мусульманським населенням. Другий, досить істотною причиною, було те, що в Боснії спостерігалося масове прийняття ісламу не тільки в середовищі феодалів, але й серед вільних селян. Саме тому релігійне питання після відходу з Балканського півострова Османської імперії в Боснії не міг бути вирішений також банально, як це було зроблено в Чорногорії, Македонії, до деякої міри в Сербії й у Болгарії. Боснійські мусульмани не були настільки нечисленні й слабкі, щоб їх так просто перебити

Національно-визвольна війна в Чорногорії, що особливо загострилася на початку XVIII в., привела в 1703р. до різанини так званих потурченцев (чорногорських мусульман). Повстання очолювалося представниками багатого знатного роду Пйтровичей Нйгошей. У результаті хвилювань, що происшли, омусульманенние феодали втратилися своїх володінь і в більшості переселилися в азіатську частину Османської імперії. Земля перейшла в руки селянських громад (пологів, сімей) і церкви, що аж до закінчення 2-ой світові війни продовжувала грати досить помітну роль у політичному житті держави

В 1684р. антитурецький сполучник на чолі з Австрією, Венецією й Польщею втягнув у боротьбу з Османською імперією й Чорногорію. В 1685р. Чорногорія домоглася фактично повної незалежності, що, однак, визнано султаном не було. Були відновлені тісні торговельні відносини з Венецією, що наприкінці XVII в. стала усе більше підсилювати свої економічні й політичні позиції в Чорногорії, засновуючи в ній свої факторії й наводнюючи її своїми торговельними агентами й чиновниками. З кінця XVII в. Чорногорія стає значним фактором у близькосхідній політиці європейських держав, як важливий стратегічний пункт і торговельний вузол. Істотну роль починають грати інтереси чорногорської церкви й духівництва, що визначали політикові духовних владик, що стали спадкоємними, Чорногорії з роду Петровичей Негошей, стремившихся до захоплення адріатичних портів і родючих рівнин, які могли б забезпечити країну продовольством.

Pages: 1 2 3