ЧОМУ РОМАН И. А. ГОНЧАРОВА НАЗВАНИЙ ” ЗВИЧАЙНА ІСТОРІЯ “ | Довідник школяра – кращі шкільні уроки по всім предметам

ЧОМУ РОМАН И. А. ГОНЧАРОВА НАЗВАНИЙ ” ЗВИЧАЙНА ІСТОРІЯ “

ЧОМУ РОМАН И. А.ГОНЧАРОВА НАЗВАНИЙ ” ЗВИЧАЙНА ІСТОРІЯ ” Несносно думати, що дарма Була нам молодість дана, Що змінювали їй всечасно, Що обдурила нас вона; Що наші кращі желанья, Що наші свіжі мечтанья Зотліли швидкою низкою, Як листи восени гнилий. А. С. Пушкін. Один раз, готуючись до заліку по літературі, я зацікавився книгою відомого в середині 19 століття письменника й літературного діяча А. В.Дружиніна “Літературна критика”. Серед інших там була й стаття про Івана Олександровичі Гончарове.

Я знав цього письменника тільки по статті “Мильон роздирань”, присвяченої комедії “Горі від розуму”. Дружинін, зокрема, писав: “У письменнику, що подарував нашої словесності “Звичайну історію” і “Обломова” ми завжди бачили й бачимо тепер одного з найсильніших… російських художників”. Я звернувся до нашої вчительки літератури Олександрі Дмитрівні з питанням, чому не найшлося місця в шкільній програмі для цього письменника. Виявилося, що раніше вивчали “Обломова”.

Олександра Дмитрівна, до того ж, думала, що віддали перевагу іншим, наприклад, Н. Г.Чернишевському, тому, що Гончарів не розділяв поглядів революційних демократів. Знаючи мій інтерес до літератури, вона порадила мені прочитати “Звичайну історію”книгу, за її словами, незвичайно корисну для юнака. І от тепер, коли Гончарів включений в екзаменаційні квитки по літературі, я дуже вдячний їй за раду

Життя головного героя роману Олександра Адуева проходить переді мною. “Йому було двадцять років. Життя від завіс йому посміхалася: мати плекала й балувала його, як балують єдине чадо; нянька все співала йому над колискою, що він буде ходити в золоті й не знати горя: профессоры повторювали, що він піде далеко… Про гору, сльози, нещастях він знав тільки по слуху…” Жив він до поїздки в Петербург у провінції, де життя було спокійно й патріархальне, виховувався на романтичній літературі. З одного боку, таке виховання зробило з нього гарячого романтика з високими почуттями, що вірить тільки в самі палкі страсті й сильні пориви

З іншої не дало правильного подання про труднощі життя, про те, що людські вчинки частіше бувають низки, чим високі. За словами Бєлінського, такі люди “довго бувають помешены на трьох заповітних ідеях: це слава, дружба й любов”. Олександр весело збирається в столицю й непохитний перед проханням матері залишитися

Голова його повний прекрасних, світлих планів і мріянь. Зворушлива сцена прощання юнака із Софією, першою любов’ю. Йому здається, що він ніколи не зможе забути своє захоплення. Прощаючись із другом Поспєловим, він викликує: “ПРО, є дружба у світі! Навік, не чи правда?” Отже, гарячий юнак мрійник Впетербурге.

Він їде до дядька Петру Івановичу Адуеву, статському радникові, уміло кар’єру, що робить. Приїзд племінника був для нього неприємним сюрпризом: тут чекало парубка перше розчарування. Дядько влаштовує родича на службу

И друга прикрість: Олександр мріяла про високі здійснення. Про таких писав Бєлінський: “Вабить їх і цивільна слава, але не інакше, як на такій умові, щоб їм прямо махнути в міністри й зараз же перетворити державу…” А отут скромна посада переписувача паперів, а всіма проектами Адуева обклеєні стіни. Юний провінціал уважав, що в нього талант поета й він може прославитися на цьому поприщі. Але дядько, прочитавши його вірші, порадив надійти з ними так само, як і спроектами.

И це розчарування переніс Адуев. Так, жовчна, уїдлива критика Петра Івановича, його глузування розвівають ілюзії й мрії юнака. Від невірних поглядів треба позбуватися, але Адуев відмовляється від своїх гарячих задумів надзвичайно легко, без боротьби, без бажання перебороти рутину служби й досягти положення, що дозволить виконати корисний проект державі

Або без прагнення довести, що він щирий поет. Адже не зломила Некрасова невдача з першим віршованим збірником! Виходить, це були не справжні, а надумані ідеали, просто забава молодого, багатого й односторонньо утвореного хлопчика. У чомусь, у своїй гарячності, Олександр Адуев нагадує Олександра Чацкого. Але останній боєць, а перший немає. Однак у юнака є знання іноземної мови

И знову розчарування. Для перекладу замість п’єси дядько приносить йому статтю про картоплю. Отже, мрії про славу розвіялися. Але залишилася любов! Він закохується Внаденьку.

“Яким світлим розумом блищать її судження! що за вогонь у почуттях! як глибоко розуміє вона життя!…

як прекрасне життя! як я щасливий! У нього виступили сльози; він кинувся й з розмаху обійняв дядька”. Любов поглинає вся увага: закинуті служба, журнальні праці. “Його вже обійшли місцем: він ледь примітив це”. Здається, що такі люди хочуть усе одержати відразу, тільки самої вищої проби, але трудитися для свого щастя не бажають

И раптом нова катастрофа. Мріям про одруження на Наденьке не призначено збутися. Вона віддала перевагу графові Новинского. Розпачу немає межі, неможливо зрозуміти таке зрадництво. На щастя, дядько переконує його відмовитися від думки викликати суперника на дуель, пояснюючи, щоб надалі з любов’ю був поосторожнее.

А отут ще колишній друг Поспєлов не виявив достатньої уважності. Але дядько не розділяє образи племінника. “Вийшов зовсім сухий з води

Постій же виведу тебе на свіжу воду”,говорить він йому. І от поступово відбувається, на жаль, та звичайна історія, коли під впливом перших же труднощів, невідповідності життя й мріянь із романтика народжується твереза, розважлива й егоїстична людина, що тепер більше вірить у багатство, посаду й уміння поводитися в суспільстві, що соромиться колишніх своїх ідеалів. Першим таким кроком для Олександра була згода поволочитися за Юліою Тафаевой. Дядько хотів, щоб він відбив від Тафаевой його компаньйона Суркова, тому що любовні захоплення останнього заважали справі. Зненацька Олександр закохується знову.

Однак цього разу змінює улюбленої сам. Те, що він виявився здатний на низькість, вражає його. Але історія тому й називається звичайної, що раз від разу герой робить усе більше егоїстичні вчинки й усе менш здатний соромитися їх. Він знову зустрічає любов чарівної дівчини Лізи, що боргу мучить своєю холодністю. Як же міняється його відношення до любові. “Вона любить мене,думав Олександр, едучи додому.Боже мій, яка нудьга! як це безглуздо…

” Герой роману їде в село. Але мрії про славу ще живі. І після смерті матері він знову в столиці. Пройшло кілька років. Історія підходить кконцу.

“Як він перемінився! Як поповнів, оплешивел, як став рум’яний! З яким достоїнством він носить своє опукле черевце й орден на шиї!” Олександр дійсний статський радник, збирається женитися на дівчині із пристойної родини й з гарним приданим. Про любов, звичайно, немає й мови

Племінник відмінно засвоїв уроки дядька. Тепер, коли він займає високий чин, ні про які корисні проекти й не мріє, серце своє нічим не турбує. Історія ця тим і звичайна, що й у часи Гончарова, і після, і сьогодні тисячі й тисячі захоплених, не знаючі життя молодих людей мріють про славу, великі здійснення й високу любов, але, зштовхнувшись із прозою щоденності, з реальністю, раніше або пізніше відмовляються від своїх високих принципів, віддаючи перевагу звичайним матеріальним благам

Не мені, звичайно, судити їх. Бєлінський писав, що “розв’язка роману… неприродна й помилкова”. Я не згодний із критиком. Навпроти, вона дуже типова

Кожна людина вільна будувати своє життя, як уважає потрібним. Але якщо молоді люди вчасно прочитають роман Гончарова, може бути, вони зрозуміють, що, по-перше, не потрібно сподіватися, що славу, посади можна усі права захищені 2001-2005 завоювати легко. А по-друге, що життя набагато складніше й суперечливіше, ніж вони представляють собі

И тоді, можливо, їм легше буде пережити розчарування й вони зуміють краще боротися за свої ідеали

Збережи - » ЧОМУ РОМАН И. А. ГОНЧАРОВА НАЗВАНИЙ ” ЗВИЧАЙНА ІСТОРІЯ “ . З'явився готовий твір.

ЧОМУ РОМАН И. А. ГОНЧАРОВА НАЗВАНИЙ ” ЗВИЧАЙНА ІСТОРІЯ “





Шкільні предмети. Шкільна фізика. Уроки з англійської, французької, німецької мов.