(по оповіданню А. П. Чехова “Ионыч”) Ну от і наступило перше червня, день здачі нашого першого іспиту. Якщо сказати чесно, я не дуже його чекала, але від цього не втечеш. Твори даються мені нелегко, але творчість А. П. Чехова мені добре знайомо. Я прочитала багато його добутків, таких, як “Вишневий сад”, “Ионыч”, “Людина у футлярі”, “Дама із собачкою”, “Аґрус” і інші. Так що твір у мене повинне вийти гарне. А. П. Чехов - майстер короткого оповідання. Він був непримиренним ворогом вульгарності й міщанства, ненавидів і нехтував обивателів, що живуть у своєму футлярному мирке, відгородившись від усього на світі. Тому головною темою його оповідань стала тема сенсу життя. Наприкінці 90-х років XIX століття Чехов створює так звану “маленьку трилогію”, що об’єднала три оповідання: “Людина у футлярі”, “Аґрус”, “Про любов”. Ці оповідання зв’язані між собою тільки загальною темою, темою неприйняття футляра, який би він не був. У першому оповіданні Чехов показує нам у гротескній формі людини у футлярі, учителі грецької мови Беликова. Це фігура лиховісна, вона наводить страх на навколишніх, і тільки смерть примиряє його з навколишньою дійсністю. Як пише Чехов, Беликов лежав у труні майже щасливий, нарешті-те він знайшов вічний футляр. У другому оповіданні Чехов пише про людину, у якого була одна-єдина мрія в житті - стати власником маєтку і є свій власний аґрус. У третьому - поміщик Алехин оповідає пр самому себе, про те, як він і його улюблена жінка не зважилися піти назустріч своєї любові, відсторонилися від її. Все це - прояв футлярного життя. Маленька трилогія тому з’являється перед нами як добуток єдине, внутрішньо закінчене. Чехш припускав продовжити цей цикл оповідань, поповнити новими добутками, але наміру свого не здійснив. Є підстави думати, що спочатку до циклу ставився й оповідання “Ионыч”. Дмитро Ионыч Старців, герой оповідання “Ионыч”, був призначений лікарем у земську лікарню в Дялиже, недалеко від губернського міста С. Це юнак з ідеалами й бажанням чогось високого. У цьому місті він знайомиться із сім’єю Туркиных, “самої утвореному й талановитої” у місті. Іван Петрович Туркин грав в аматорських спектаклях, показував фокуси, гострив, Віра Йосипівна писала романи й повести для себе й читала їхнім гостям. Їхня дочка, Катерина Іванівна, молода миловидна дівчина, що у сім’ї кличуть Котик, грала на роялі. Коли Дмитро Ионыч відвідав Туркиных уперше, те був зачарований. Він закохався в Катерину. Це почуття виявилося за увесь час його життя в Дялиже “єдиною радістю й останньої”. Заради своєї любові він був готовий, здавалося б, на багато чого. Але коли Котик відмовила йому, загордившись себе блискучою піаністкою, і виїхала з міста, він страждав усього три дні. А потім всі пішло як і раніше. Згадуючи ж про свої залицяння й високі міркування, він тільки ліниво говорив: “Скільки турбот, однак!” Фізичне ожиріння приходить до Старцеву непомітно. Він перестає ходити пішки, страждає задишкою. Підкрадається й моральне “ожиріння”. Колись він вигідно відрізнявся й гарячими рухами душі, і палкістю почуттів від жителів міста. Довгий час ті дратували його “своїми розмовами, поглядами на життя й навіть свій вид”. Він по досвіду знав, що з обивателями можна грати в карти, закушувати й говорити тільки про самі звичайні речі. А якщо заговорити, наприклад, “про політика або науку”, те обиватель стає в тупик або “заводить таку філософію, тупу й злу, що залишається тільки махнути рукою й відійти”. Але поступово Старців звик до такого життя й втягся в неї. А якщо йому не хотілося говорити, він більше мовчав, за що одержав прізвисько “поляка надутого”. Наприкінці оповідання ми бачимо, що він щовечора проводить у клубі, грає у гвинт, закушує й зрідка втручається в розмову. Надія на любов Старцева повернулася до Котика після її повернення додому. Але була вже пізно: духовна й моральна лінь убила в Старцеве бажання любити й мати сім’ю. “А добре, що я тоді не женився”, - думає герой. Головною розвагою доктора, в “яке він втягся непомітно, помалу”, було по “вечорах виймати з кишень папірця”, а потім, коли грошей стало занадто багато, розглядати будинку, призначені до торгів. Жадібність здолала його. Але він і сам не зміг би пояснити, навіщо йому одних стільки грошей. Старців і сам знає, що “старіє, повніє, опускається”, але ні бажання, ні волі до боротьби з обивательщиною в нього немає. Доктори кличуть тепер просто Ионычем. Життєвий шлях завершений. Чому ж доктор Старців з гарячого юнака перетворився в ожирілого, жадібного й крикл