Хтось із філософів сказав, що в основі віри немає місця сумнівам. Отож, я вірю в дружбу. Незрозуміло, чому, але вона мені завжди нагадує веселку. Можливо, своєю веселою строкатістю, дивною свіжістю, мовчазною обіцянкою щастя…

Як дивно і разом з тим мудро влаштований мир! Ще буквально вчора зовсім чужі один одному люди раптом завдяки якійсь незбагненній силі стають друзями, зв’язавши себе такими тонкими й такими міцними узами, які розірвати не під силу ні щастю, ні нещастю, ні радості, ні нещастю. Напевно, я щасливий, тому що в мене є друг, один, але зате теперішній. Ні, він не уособлення всіляких чеснот. У нього, як і в кожного з нас, є свої “плюси” і свої “мінуси”. Ми можемо посваритися, образитися, але я впевнений в одному: мій друг мене ніколи не зрадить. І для мене цього досить. Сподіваюся, що й для нього також.

Хоча, звичайно, важко оцінювати себе, свої вчинки, але, здається, я ще не дав ніяких підстав для подібних сумнівів. Не буду аргументувати це твердження, оскільки в основі віри вони, як і сумніву, недоречні