Читаючи новели, повісті, п'єси А. Чехова

Характерно, що Чехов, як митець і людина сподвижницької праці на благо народу (він був прекрасним лікарем: кажуть, література любить варягів, адже ми знаємо немало чудових медиків, які стали майстрами художнього письма — С.Руданський, В.Вересаев, М.Булгаков тощо), вірив у кращих представників інтелектуального прошарку, здатних на великий подвиг, часто й непомітний, в ім’я суспільних благ.

Однак, збившись на хибні манівці, з суб’єктивними прагненнями і браком волі, не всі герої письменника здатні вийти із складних життєвих обставин, опиратися негараздам.

Скажімо, у “Дуелі” подані два світоглядні антиподи — безвольний і незадоволений особистісними ситуаціями інтелігент Лаєвський і зоолог фон Корен, який є впевненим у власній правоті ніцшеанцем, здатним на крайні заходи заради очищення суспільства від бездіяльного, паразитуючого елемента. Поняття совісті, великодушності, милосердя для фон Корена чужі: він здатний убити на дуелі супротивника, навіть якщо той проявив до нього людяність і благородство.

Однак сам автор тут, як і в більшості своїх творів, не дає якогось рецепта розв’язання проблеми — він лише спонукає до роздумів: адже жодна людина не може претендувати на істину. Істина певною мірою пізнається самим життям, часто стражданням і випробовуваннями. Тому в повісті “Дуель” звучать життєстверджуючі мотиви. Як і Достоєвський, автор вірить у порятунок добром і красою.

Оптимістичні мотиви звучать в оповіданні “Студент”, яке сам автор вважав своїм улюбленим твором. Через внутрішній стан студента духовної академії Великопольського автор передає власні роздуми про життя, про плинність часу, який з часів подвигу Христа несе нерозтраченість ідеалів правди і краси, сакральність усвідомлення жертовності в ім’я людства, утверджуючи споконвічні прагнення упродовж всієї історії до краси, правди, добра, до пошуків кращого в ЛЮДИНІ.

Песимістично налаштований холодною негодою, дорожнім мороком, мимовільним спостереженням сумних краєвидів, убогих сіл з вдовиними хатками, злиднями, студент Великопольський випадково зустрічається з простими селянками Василиною та її дочкою Лукерією. У бесіді з ними майбутній пастир згадує євангельську оповідь про апостола Петра, який у холодну гефсиманську ніч тричі зрікався Христа, гірко розкаюючись потім. Розповідь про давню трагедію малодушного людства, яке не відчуло Бога поруч, переступивши через святість, пробуджує сокровенні почуття болю, усвідомлення власної гріховності, торує якісь невидимі зв’язки з минулим, виходячи за часовопросторові межі:

“Студент опять подумал, что если Василиса заплакала, а ее дочь смутилась, то, очевидно, то, о чем он только что рассказывал, что происходило девятнадцать веков назад, имеет отношение к настоящему—к обеим женщинам и, вероятно, к этой пустынной деревне, к нему самому, ко всем людям. Если старуха заплакала, то не потому, что он умеет трогательно рассказывать, а потому, что Петр ей близок, и потому, что всем своим существом заинтересована в том, что происходило в душе Петра”.

Зустріч із бідними вдовами, з чужим, мовчки висловленим болем стала імпульсом до переосмислення студентом життя, до розуміння сакральних зв’язків минулого і сучасного: “Прошлое, —думал он, — связано с настоящим непрерывной цепью событий, вытекающих одно из другого. И ему казалось, что он только что видел оба конца этой цепи: дотронулся до одного конца, как дрогнул другой”.

Читаючи новели, повісті, оповідання, п’єси А.Чехова, можна без перебільшення стверджувати, що він глибоко християнський письменник поряд з Ф.Достоєвським, М.Лєсковим, християнський більш внутрішньо, ніж декларативно, поскільки у його творчості вагомим є не сам текст, а підтекст, навіть буденні, сумні і смішні на перший погляд життєві реалії несуть у собі сакральну символіку (забігаючи наперед, хочеться сказати, що печальне, ностальгічне розлучення з Вишневим Садом з однойменної драми виступає символом вигнання людини з Раю за порушення священних принципів). Чехов, для якого суспільні колізії і проблеми є магістральними у творчості, все ж більше надає перевагу моральним пріоритетам, духовноетичні мотиви у письменника відтісняють на задній план соціальні суперечності в людському середовищі.

Як і в його попередника Федора Достоєвського, тема злочину, покари, спокути у Чехова є однією із провідних.

Осмислення цієї проблеми часто виступало художнім антагонізмом утопічним ілюзіям літератури запитань (”Кто виноват?” О.Герцена, “Что делать?” М.Чернишевського, “Кому на Руси жить хорошо?” М.Некрасова), у якій утверджувалась думка про створення земного раю на землі шляхом ґвалтовної зміни соціальної організації життя, витворенням нової свідомості, що зобов’язувала бути “чесним із собою” (такий антидуховний імператив стає домінантою у прибічників психоаналізу, зокрема і українського класика В.Винниченка), а не перед Вищою Правдою — перед Богом.

Серед літератури, де осмислювались у художньофілософських вимірах моральні витоки злого начала в людині як генетичного наслідку гріхопадіння, а не соціальної дисгармонії, слід назвати передусім романи ідей російського і світового класика Федора Достоєвського “Злочин і покарання”, “Брати Карамазови”, “Біси”, “Ідіот”, повісті М.Лескова, зокрема “Леді Макбет Мценського повіту”, п’єсу Л.Толстого “Влада темряви” (”Власть тьмы”), низку повістей та оповідань А.Чехова (”Драма на охоте”, “В овраге”, “Спать хочется”, “Убийство” тощо), певною мірою і соціальнопсихологічний роман українського письменника “Хіба ревуть воли, як ясла повні?”, твори західноєвропейських класиків “Невинний” Г.Аннунціо, новели Гі де Мопассана, серію романів “РугонМаккари” Е.Золя тощо. У творах останнього носіями злого начала виступають люди з деформованою генетикою — власне, діти гріха.

Тема про переступ моральних християнських принципів, про спокуту власних чи чужих злочинів домінувала у свій час у соціальнопобутових творах Тараса Шевченка, зокрема у поемах “Відьма”, (”Осика”), “Варнак”, “Княжна” і особливо у другій редакції “Москалевої криниці”; бачимо героїв, з яких одні (Варнак, оповідач з поеми “Москалева криниця”) намагаються віднайти смисл втраченого життя, розкаятись у скоєному, інші (Лукія з “Відьми”, юна панночка, збезщещена батькомнелюдом із “Княжни”) — спокутувати гріхи власних кривдників. Посвоєму розробляли цю тему Марко Вовчок (повісті “Павло Чорнокрил”, “Лихой человек”), Борис Грінченко (оп. “Каторжна”, повісті “Серед темної ночі”, “Під тихими вербами”), пізніше В.Винниченко у п’єсах “Метепіо”, “Щаблі ЖИТТЯ”, М.Коцюбинський (повість “На віру”, оп. “Що записано в книгу життя”) та ін.

Найпотаємніші закутки людської душі, що стали основним об’єктом дослідження християнських письменниківфілософів (передусім представника теологічномістичного реалізму Ф.Достоєвського, який, як ніхто інший, осмислював кожну особистість як учасника диявольської акції маніпуляції свідомістю), привернуть увагу письменства епохи модернізму.

Тяжіння до психоаналізу, властиве Гі де Мопассану, Г.Ібсену, Е.Золя, 3.Фрейду, С.Цвейгу, як одного із чинників багатьох художніх парадигм, стилів, напрямів (неоромантизм, символізм, імпресіонізм, експресіонізм, фрейдизм тощо), часто стає пріоритетним у слов’янських літературах, зокрема у творчості А.Чехова, І.Буніна, Л.Андреева, С.Пшибишевського, С.Виспянського тощо.

М. Кудрявцев, доктор філологічних наук, професор Кам’янець-Подільський

Збережи - » Читаючи новели, повісті, п'єси А. Чехова . З'явився готовий твір.

Читаючи новели, повісті, п'єси А. Чехова





Шкільні предмети. Шкільна фізика. Уроки з англійської, французької, німецької мов.