Основним, хоча й не єдиним, реальним прототипом С.Т.Верховенского з’явився відомий російський ліберальний історик-західник, друг А.И.Герцена Тимофій Миколайович Грановский (1813-1855). Джерелом відомостей про історикаа, який письменник не знав особисто, послужила рецензія Н.Н.Страхова на книгу А.В.Станкевича «Т.Н.Грановский» (1869), опублікована в «Зорі». 26 лютого (10 березня) 1869 року Достоєвський писав Страхову: «Книжонка ця потрібна мені, як повітря, і якомога швидше, як матеріал, необходимейший для мого твору»; однак у начерку, яким Достоєвський почали роботу над романом (лютий 1870), риси ліберала-ідеаліста піддалися пародіюванню

«Всежиттєва безпредметність і нетвердість у погляді й у почуттях», «жадає гонінь і любить говорити про претерпенних них», «лив сльози там-те, отут-те», «плаче про всіх дружин - і поминутно жениться» - такі штрихи до портрета чистого західника, «який переглянув зовсім російське життя» і який автор роману (задуманого як політичний памфлет на нігілістів і західників) робив морально відповідальним за нечаевское вбивство, за монструозного свого сина, негідника Петрушу. «Наші Бєлінські й Грановские не повірили б, якщо б їм сказали, що вони прямі батьки Нечаєва. От цю спорідненість і наступність думки, що розвивалася від батьків до дітей, я й хотів виразити в добутку моєму», - пояснював Достоєвський у листі до спадкоємця престолу, А.А.Романову. Будучи узагальненим портретом ліберального західника 40-х років, Степан Трохимович з’єднує в собі риси багатьох людей цього покоління - Герцена, Чичерина, Корша й навіть Тургенєва

Степан Трохимович історією якого починається й закінчується дія роману, належить до плеяди знаменитих діячів 40-х років, що одержали європейське утворення й встигли блиснути на університетському поприщі на самому початку своєї кар’єри; «вихром обставин, що сошелись,», однак, кар’єра була зруйнована, і він виявився в губернському місті - спочатку в ролі гувернера восьмирічного генеральського сина, а потім і нахлібника в будинку деспотичної покровительки генеральші Ставрогиной.

Степан Трохимович представлений у романі як батько «біса» Петруши (див. ст.: Петро Верховенский) і як вихователь «демона» Ставрогина. Поступово ліберал-ідеаліст опускається до карт, шампанського й клубного байдикування, регулярно впадаючи в «громадянську скорботу» і в холерину: двадцять років він стояв перед Росією «втіленим докором» і вважав себе гнаним і чи ледве не засланцем. Із приїздом же в місто сина, який він майже не знав (тому що віддав з малолітства на виховання тіткам), у ньому, розслабленому естеті й примхливій, нісенітній, порожній людині (так атестує його генеральша Ставрогина), загоряється почуття честі й цивільного обурення