З фігурою Петра Верховенского зв’язана особистість організатора таємного суспільства «Народна розправа» С. Г.Нечаєва (1847-1882), під керівництвом якого в листопаді 1869 року було зроблене вбивство слухача Петровской землеробської академії И. И.Іванова. Нечаєв з’явився в Москві з мандатом, виданим йому в Женеві Бакуниним і що засвідчує, що «подавець цього є одним з довірених представників російського відділення Всесвітнього революційного альянсу», а також з дорученням створити в Росії партію революціонерів-анархістів, програма якої була викладена в «Катехізисі революціонера».

Коли один зі членів утвореної їм «п’ятірки», студент Іванов, що не приймав диктаторських замашок вождя, пригрозив відходом із кружка, Нечаєв, нібито побоюючись доносу, домігся від своїх соратників згоди на вбивство. «Одним із числа найбільших подій мого оповідання, - роз’ясняв Достоєвський свій задум у листі від 8/20 жовтня 1870 року, - буде відоме в Москві вбивство… Поспішаю обмовитися: ні Нечаєва, ні Іванова, ні обставин того вбивства я не знав і зовсім не знаю, крім як з газет. Так якщо б і знав, то не став би копіювати. Я тільки беру факт, що відбувся,». П. В. у чернетках до роману прямо називається Нечаєвим; однак співвіднесений також і з Петрашевским: «Дотримуватися більше типу Петрашевского», «Нечаєв - почасти Петрашевский».

У статті «Одна із сучасних фальшей» Достоєвський так визначив мету «Бісів» у зв’язку з П. В.: «Я хотів порушити питання й, скільки можливо ясніше, у формі роману дати на нього відповідь: яким образом у нашому перехідному й дивному сучасному суспільстві можливі - не Нечаєв, а Нечаєви, і яким образом може трапитися, що ці Нечаєви набирають собі під кінець нечаевцев?» У листі (від 10 лютого 1873 року) до спадкоємця престолу, майбутньому Олександрові III, автор уточнив свій коментар: «Це - майже історичний етюд, яким я бажав пояснити можливість у нашому дивному суспільстві таких дивовижних явищ, як нечаевское злочин. Погляд мій полягає в тому, що ці явища не випадковість…»

Петро Верховенский зложився у творчій уяві Достоєвського як фігура похмурого лиходія - політичного авантюриста й з, чия діяльність визначається по формулі «Катехізису» - «хто не з нами, той проти нас». Матеріали процесу над нечаевцами (липень 1871) допомогли авторові точніше сформулювати головні принципи П. В. і сприяли поглибленню образа «головного біса».

У передісторії роману П. В., єдиний син Степана Трохимовича Верховенского, - нещасний сирота, що не знав ні батька, ні матері, із грудного віку живший десь у пгуши «у тіток», дитина, «поштою висланий» батьком з око геть. У романі він закінчений негідник, чия політична біографія повна темних плям і окроплена кров’ю. Його минуле виникає зі слухів і недомовок, його фігура «закордонного революціонера» має якусь таємну ваду, однак сумнівна репутація, шлейф зрадництва й ренегатства, підозри у зв’язках з охранкою не заважають «нашим» визнати П. В., «уповноваженого із закордонного центрального комітету», «двигуном» і вождем

Організація, що за короткий період перебування в Росії зумів зліпити П. В., склала чотири «п’ятірки», однак жоден зі членів не знає щирих масштабів партії: в основі її побудови лежить блеф, легенда про єдиний центр і величезну мережу, а також принцип ієрархічного централізму з диктатурою центра - об’єднана уставом і програмою, вона задумана як суспільство тотальної слухняності, як збори «однодумних». Всі члени її повинні спостерігати й зауважувати один за одним, кожний зобов’язаний «вищим звітом», донос і стеження виявляються способом виживання. Потужним важелем кадрової політики організації стає її тотальне обюро-крачивание. «Перше, що жахливо діє, - це мундир. Немає нічого сильніше мундира. Я навмисно видумую чини й посади: у мене секретарі, таємні спостерігачі, скарбники, голови, реєстратори, їхні товариші - дуже подобається й відмінно прийнялося».

Актуальним політичним завданням П. В. виявляється боротьба за мети, що виправдують будь-які засоби, і цинічне заперечення моральних міркувань, якщо вони не погоджуються з інтересами організації; «право на безчесті» проголошується наріжним каменем нового революційного навчання, обґрунтовуючи тактику й стратегію прийдешньої смути. Старі тези Раскольникова - «кров по совісті» і «усе дозволено» - у практиці смути виходять із підпілля й впроваджуються в життя явочним порядком. Фарс політичного спектаклю «У наших», де П. В. здійснює першу пробу новоспеченій «п’ятірці», складається в публічному виявленні ворога організації, шпигуна й зрадника, у повчальному уроці пильності. Спільна злочинна акція, загальний розділений гріх лиходійства повинні стати станом групової єдності й беззаперечної покори. Акт політичного бандитизму, доконаний «п’ятіркою» на чолі з її лідером, висвітив код майбутнього, якщо воно піде слідом за приреченнями П. В.

Однак сам П. В., гібрид низької політики й уголовщини, покладається у своїх розрахунках не тільки на «політичний клейстер» - спільно пролиту кров. Головне для нього - це методи й прийоми влади, які повинні забезпечити фінальну перемогу. «Залишимося тільки ми, - говорить П. В., - заздалегідь предназначили себе для прийому влади: розумних прилучимо собі, а на дурнях поїдемо верхи». «Ми проникнемо в самий народ», - проголошує П. В. Сама невідкладна, першорядна мета ватажка смути - моральне розкладання народу: «одне або два покоління розпусти… нечуваного, подленького, коли людина звертається в бридку, боягузливу, жорстоку, себелюбну мерзоту, - от чого треба». Неодноразово протягом роману П. В. призначає строки смути: «у травні почати, а до Покриву скінчити». У чорнових планах «Про те, чого хотів Нечаєв» питання про новий режим влади й строки обговорюється ще більш виразно:

«Рік такого порядку або ближче - і всі елементи до величезного російського бунту готові. Три губернії спалахнуть разом. Усі почнуть винищувати один одного, переказу не уцелеют. Капітали й стани лопнуть, і потім, зі збожеволілому послу року бунту населенням, разом увести соціальну республіку, комунізм і соціалізм… Мені немає справи, що потім вийде: головне, щоб існуюче було вражено, розхитане й лопнуло».

Образ смути представляється П. В. в апокаліпсичних подробицях. Росіянин Бог, що не встояв перед «женевськими» ідеями; Росія, на яку звернений якийсь таємничий index як на країну, найбільш здатну до досягнення «великих руйнівних цілей»; народ росіянин, якому має бути сьорбнути ріки «свеженькой крівці», - не встоять. І коли почнеться смута, «розгойдування така піде, який ще мир не видал… Затуманиться Русь, заплаче земля по старих богах…». Несамовито, що рветься до влади самозванець, автор і диригент смути, маніяк і одержимий, маніпулятор і містифікатор, П. В. точно позначає план майбутнього будівництва. Під маскою революціонера, соціаліста й демократа, прикриваючись святенницькою ідеологією «яскраво-червоного лібералізму», він має намір улаштувати «рівність у мурашнику» за умови його повного підпорядкування деспотичній диктатурі й идолократии. Країна, що він обрав досвідченим полем для експерименту, обрекается їм на диктаторський режим, де народ, об’єднаний навколо помилкової ідеології, перетворюється в юрбу, де правителі, насаджуючи ідолопоклонство й культ человекобога, маніпулюють свідомістю мільйонів, де всі й усе підкоряється «однієї чудової, кумирной, деспотичній волі». «…И тоді подумаємо, як би поставити будова кам’яне. У перший раз! Будувати ми будемо, ми, одні ми!»

«Боже! Петруша двигуном! У які часи ми живемо!» - дивується, дивлячись на сина, С. Т.Верховенский. «Про карикатура!.. Так невже ти себе такого, як є, людям замість Христа запропонувати бажаєш?» - угадує батько блюзнірський задум сина. Ідея «усе дозволено» звертається для П. В. у право на неправду й злочин, з атеїстичної передумови він виводить теорію політичного аморализма. «Помилковий розум» (як атестує його Кирилов), «клоп, невіглас, дурило» (як називає його Шатов), «напівбожевільний ентузіаст» (яким бачить його Ставрогин), П. В., зробивши першу пробу смути в масштабах губернського міста, кидає напризволяще своїх соратників і, уникнувши покарання, ховається за границею

Pages: 1 2