Образ Фірса старого вірного слуги Гаевих, містить у собі індивідуально-психологічне й історико-символічне значення. Стародавня ліврея й білі рукавички Фірса така ж пам’ять про минуле, як і кімната, що «дотепер називається детскою», столітній «вельмишановна шафа», родовий маєток з будинком і вишневим садом. Сам Фірс - у буквальному значенні слова - «ходяча» пам’ять стародавнього садибного побуту й звичаю. Його радість «Бариня приїхала!» - це радість дізнавання минулого: «И пан колись їздив у Париж…» Він пам’ятає, як і коли треба подавати кава у вітальню, знає, коли барині підкласти подушечку під ноги

Він не забув, яка одяг покладається «на виїзд», і «наставительно» нарікає Гаеву: «Знову не ті брючки надягли». Коли вечереет, він не забуває принести панові пальто, строго вимовляючи йому: «Извольте, пан, надягти, а те сиро». Старіючих Гаїв і Раневская для нього дотепер «панські діти», про які треба піклуватися, яких треба оберігати. І Ф., як добрий «дух садиби», як сімейний «домовик», не перестає це робити й, навіть занедужуючи, тягне цей віз: «Без мене отут хто подасть, хто розпорядиться? Один на весь будинок».

До бурмотання Фірса всі звикли, і вже ніхто не намагається в нього вслухатися й розібрати його змісти. У широкій тимчасовій перспективі дії це бурмоче саме минуле, нагадуючи, що воно ще живо, ще триває, ще триває. «Звук струни, що лопнула,» - цей не те «подих», не те «вздрог історії» (Д.Стрелер) - почули всі, але тільки Фірс бормотнул пророчо: «Перед нещастям те ж було…»

У бурмотанні вмираючого Фірса («Житт-те пройшла, немов і не жив…») чується ще «щось, чого зрозуміти не можна…». Перед від’їздом усе про Фірса тривожилися, турбувалися, згадували, нагадували, четирежди справлялися, чи відправлений він у лікарню, - і забули в наглухо забитому будинку, де до весни нікого не буде. На тлі забутого Ф. іронічно звучать радісні вигуки «Прощай, старе життя!» і «Здраствуй, нове життя!». Чомусь пригадуються слова Ф. про радості «перед волею»: «И пам’ятаю, всі ради, а чому раді, і самі не знають».

Минуле - відрізано. Старезний, хворий, але ще живий Фірс - «дух історії», «патріарх будинку», «рідний Фірс» - залишений умирати на самоті. Слова «Фірса забули» сталі язиковою метафорою, проникнули в побут, будучи узагальненням чисто росіянці «ненавмисного безладдя», результати якої сумні, якщо не катастрофічні