Тарелкин уособлення «нової» Росії, нової моралі, вираження нігілістичного світогляду. Тарелкин людина, здатний на всі («з мертвого зняв би шкіру»), готовий на будь-який злочин, але фатально невдачливий. Його цинізм безмежний, однак він не має страшну жорстоку хватку переможця Варравина. Тарелкин жалюгідний у своїй мерзенності, він не людина, а тінь. Автор створює оригінальний образ маленької людини, одержимого соціальною мімікрією, готового за гріш продати душу дияволові. У сюжетному просторі існує лінія зовнішнього життя Тарелкин виставленої напоказ: пристойна людина, одягнений бездоганно, завсідник італійської опери й т.д. І інше, справжнє життя - «у засідці».

Зовні благополучний Тарелкин бідний, одержимо злістю й заздрістю. Уже в «Справі» закладений мотив удаваності й миражности цього образа. Автор указує на перуку й вставні зуби Т., його вічне прагнення вшити, зникнути, забитися в щілину: «…найманню квартирку в Успенья на Могильцах, у Мертвому провулку, у будинку купця Гробова, так так до другого пришестя й заночую». У своїй підпільній свідомості він вибудував «позитивну» програму життя, у центрі якої - законність хабара й «капкана». І раптом на наших очах вся будова зруйнована, розвалилося, як картковий будиночок. Його обдурили! Який пафос у фінальному монолозі «Справи»: хабарник, негідник, провокатор волає до справедливості, до закону, жалю. Він піднімається до патетики в захисті своїх перекручених цінностей і цілей (порівн. фінальний монолог Ихарева в «Гравцях» Гоголя). Образ Т. підсилює звучання эсхатологических мотивів драматурга. В «Смерті…» вони здобувають особливий символічний лад. Із цим персонажем (не тільки сюжет-но, але й ідеологічно) зв’язані теми антихриста, кінця світу, диявола, вовкулака

У просторі двох п’єс образ Тарелкина будується як низка нескінченних перетворень, перевдягань, зміни ролей, ликів. Підміна зовнішності, документів, долі - метафора знищення особистості. Перетворення незначності Т. перед власною труною в ліберала, законника, гуманіста, що крокує «поперед прогресу», - свідчення руйнування щирих роциальних орієнтирів. (Не випадково спочатку Т. носив прізвище Хлестаков.) Він - лялька, муляж, духовний труп. Т., що жадає інший життя, що прославляє насолоду помсти майже як романтичний герой (на чому й будується інтрига «Смерті…»), до кінця залишиться «огидною жабою», «отрутною гадиною». Із прагненням творящий підлості, Т. назавжди залишиться переможеним. Але парадокс Сухово-Кобилина полягає в тому, що в постійній трансформації Т. його сила й життєстійкість. Загине Муромський, а з ним добро, справедливість, щоправда, - Т. залишиться жити й керувати справами в російській державі