Художня література для нього - одна з форм суспільної самосвідомості, діючий засіб морального й эстетического виховання. Мистецтво Бєлінський постійно зв’язував із сучасністю, із завданнями боротьби проти несправедливих суспільних відносин. Він писав: «Віднімати в мистецтва право служити суспільним інтересам - значить не піднімати, а принижувати його, тому що це значить - позбавляти його самої живої сили, тобто думки».

Теоретичні судження Бєлінського по багатьом питанням і сьогодні не втратили живого актуального значення. Він створив ту концепцію реалізму, що у своїх основних рисах виявилася справедливої для наступного розвитку російської літератури. Ця концепція була невіддільна в Бєлінського від ідеї народностей літератури. Він був переконаний, що «якщо зображення життя вірно, те й народно». Ще в статті про Гоголя 1835 р. Бєлінський прямо затверджував, що народності є не достоїнство, а необхідна умова істинно художнього твору. По глибокому переконанню критика, справжні народності полягає в постановці проблем великого суспільного значення, у відбитті насамперед не зовнішнього, а внутрішньої, духовної своєрідності народу, його субстанції, як писав Бєлінський, у вірному відтворенні істотних, типових рис дійсності. Разом з тим Бєлінський ніколи не змішував народності із простонародністю, з переважним інтересом до дріб’язкових, етнографічних подробиць народного життя. Він цілком був згодний з Гоголем, що сказав, що «щира національність складається не в описі сарафана, але в самому дусі народу» («Кілька слів про Пушкіна»). Саме тому Бєлінський рішуче виступав проти космополітичних теорій, відповідно до яких національність нібито «походить від чисто зовнішніх впливів і виражає собою все, що є в народі нерухомого, грубого, обмеженого, нерозумного й діаметрально протиставляється всьому людському».

В літературі й літературній критиці 20—30-х років поняття національність і народності часто вживалися як синоніми. Навіть у статтях про Пушкіна Бєлінський не завжди диференціював ці поняття. Довгий час критик думав, що «росіянин поет може себе показати істинно національним поетом, тільки зображуючи у своїх добутках життя утворених станів…», що для звання великого поета мало вміння «схоплювати різкі відтінки тільки грубого простонародного життя…». Однак у другій половині 40-х років Бєлінський багато в чому уточнює свою позицію. Захищаючи принципи «натуральної школи», він доходить висновку, що насамперед у народі, у селянстві відбиваються кращі національні риси. Тому він уважав безсумнівним достоїнством «натуральної школи» те, що «від вищих ідеалів людської природи й життя вона звернулася до так званій «юрби», винятково обрала неї своїм героєм…», що й дозволило літературі стати «цілком национальною, русскою, оригинальною й самобитною…».

У системі эстетических поглядів Бєлінського важливе місце займає принцип історизму. Він полягає в розкритті багатогранних зв’язків літератури з життям, що, як писав Бєлінський, «завжди вище мистецтва, тому що мистецтво є тільки один з незліченних проявів життя». От чому в критичних статтях 40-х років Бєлінський прагнув розглядати проблематику художніх творів у соціальному плані, виявляти в літературі відбиття суспільних протиріч епохи, судити літературу життям, а життя - літературою

Послідовно борючись із теорією «мистецтво для мистецтва», Бєлінський разом з тим рішуче наполягав на визнанні специфічних особливостей літератури. Мистецтво здатне виконати свою найважливішу суспільну роль тільки при тій неодмінній умові, що воно є саме мистецтвом, а не набором фраз. Самий значний або актуальний зміст ще не робить добутку художнім: «… Якими би прекрасними думками не був наповнений вірш, як би ні сильно озивалося воно сучасними питаннями, але якщо в ньому немає поезії - у ньому не може бути ні прекрасних думок і ніяких питань». Бєлінський постійно відстоював думку про нерозривний, діалектичний зв’язок змісту й форми: «Ідея з формою повинна бути органічно слиянна, як душу з тілом, так що знищити форму значить знищити ідею, і навпаки». Положення про змістовність художньої форми є одним з найважливіших завоювань естетики Бєлінського

З тих же діалектичних позицій розглядав критик і проблему типового, котру він назвав «одним з основних законів творчості». «Потрібно,- писав Бєлінський,- щоб особа, будучи вираженням цілого особливого миру осіб, було в той же час і одна особа, ціле, індивідуальне. Тільки при цьому умові, тільки чрез примирення цих протилежностей і може воно бути типовою особою». Критик прагнув насамперед усвідомити пафос художнього твору, зрозуміти його внутрішню структуру, розібратися в його внутрішньому світі. Створенню передової естетики сприяв дивний універсалізм Бєлінського, що щасливо з’єднало в собі й критика, і теоретика, і історика літератури. Величезний моральний авторитет Бєлінського, визнаний його сучасниками й залишається непорушним для нас, ґрунтувався на твердості його переконань і кристальної чесності. Ніякі «побічні» міркування не могли змусити його змінити або зм’якшити точку зору. Для нього не існувало в літературі «табеля про ранги». Винятково високо цінував він значення Гоголя в історії російської літератури. Але й улюбленому письменникові критик не міг простити ідейних оман. Так само виховував Бєлінський і молоді письменники. Захоплено зустрів він перший роман Достоєвського «Бідні люди», але настільки ж прямо висловив своє негативне відношення до тієї ідейної нечіткості, що виявилася в наступних добутках талановитого письменника

Велико критична майстерність Бєлінського. Він використав всілякі жанри: статті оглядов і проблемні, створював блискучі памфлети, прибігав до засобів іронії й пародії. Мова Бєлінськ-критика стала одним з факторів подальшого розвитку публіцистичного стилю в російській літературній мові