Балада (фр. ballade, вiд прованс. ballar – танювати) – жанр лiроепiчної поезiї фантастичного, iсторико-героїчного або соцiально-побутового гатунку з драматичним сюжетом. Зазнала посутнiх змiн вiд початкiв свого iснування (XII-XIII ст.), коли вживалася як любовна пiсня до танцю, поширювалася у Провансi.

Невдовзi в Iталiї, зокрема у доробку Данте Алiг’єрi, пiд впливом канцони втратила свiй танечний рефрен. У французськiй поезiї XIV ст. балада набула канонiчних ознак, мала постiйнi три строфи, сталу схему римування (аб аб бв бв), обов’язковий рефрен та звертання до певної особи; зазнала розквiту в творчостi Ф. Вiйона (1431-63). Балада, модернiзована в англо-шотландському варiантi, розкрилася в напруженому драматичному сюжетi, поглибленому романтиками (Дж. Макферсон, Р. Бернс, С. Колрiдж, Ф. Шiллер, Л. Уланд, А. Мiцкевич, В. Жуковський та iн.). В українськiй поезiї балада, виявляючи свою жанрову спорiдненiсть з думою та романсом, поширювалася у доробку П. Гулака-Артемовського, Л. Боровиковського, I. Вагилевича, раннього Т. Шевченка та iн., сягаючи другої половини XIX ст., Ю. Федькович, Б. Грiнченко та iн.); напружений сюжет в нiй розгортався на тлi переважно буряної природи, подеколи переймався фантастичними ознаками. У такому виглядi вона з’явилася в українськiй лiрицi не так часто («Балада». Ю. Липи), витiснялася iсторико-героїчними мотивами, пов’язаними з добою визвольних змагань 1917-21, до яких зверталися поети «розстрiляного вiдродження» та емiграцiї, зокрема подiєю цього жанру була «Книга балад» О. Влизька (1930). У другiй половинi XX ст. балада набула соцiально-побутового взмiстовлення, але не втратила своєї драматичної напруги, засвiдченої, скажiмо, доробком I. Драча, котрий небезпiдставно назвав одну iз своїх збiрок «Балади буднiв» (1967), постiйно пiдкреслюючи свiдоме заземлення традицiйно баладного пафосу.