Клерикальні історики різко протиставляють християнство язичеству й звичайно ділять історію кожного народу на два періоди, уважаючи рубежем прийняття християнства; дохристиянські часи вони називають століттями мороку, коли народи перебували в неуцтві доти, поки християнство нібито не пролило світло на їхнє життя.

Для деяких народів, що порівняно пізно вступили на шлях історичного розвитку, прийняття християнства означало прилучення до багатовікової й високої культури Візантії або Рима й тим самим теза церковників про "тьму й світло" як би одержував підтвердження. Але, зрозуміло, необхідно чітко відокремлювати рівень культури (до речі кажучи, що зложилася ще в "язичеський" період) від виду релігійної ідеології.

Візантія не тим перевершувала древніх слов’ян, що була християнською країною, а тим, що була спадкоємицею античної Греції, що зберегла значну частину її культурного багатства.

Християнство не можна протиставляти язичеству, тому що це тільки дві форми, два різних по зовнішності прояву однієї й тої ж первісної ідеології.

І язичество, і християнство рівною мірою засновані на вірі в надприродні сили, "керуючі" миром. Живучість християнства в значній мірі пояснюється використанням у його ідеології древнього язичеського подання про загробний світ, про "друге життя" після смерті. У сполученні з дуже древнім дуалістичним поглядом на мир, як на арену боротьби парфумів добра з парфумами зла, думка про загробний світ породила вчення про такий же дуалізм і "потойбічного життя" - про існування "раю" для добрих і "пекла" для злих.

Християнство у своїй практиці широко використовувало первісну магію; молебень про дощ (коли священик кропив поля "святою" водою) нічим не відрізнявся від дій первісного жерця, питавшегося таким же магічним шляхом упросити небеса окропить поля справжнім дощем.

Будучи еклектичним і стихійним об’єднанням ряду древніх землеробських і ськотарських культів, християнство по своїй сутності дуже близько підходило до язичеським віруванням слов’ян, германців, кельтів, фінів і інших народів. Недарма після християнізації так тісно злилися місцеві народні вірування з навчанням християн.

Головна відмінність християнства полягало в тім, що свій історичний шлях воно проходило в умовах різко антагоністичного класового рабовласницького суспільства, а потім у важкій обстановці кризи й переходу до феодалізму.

Природно, що первісна сутність тих культів, з яких зложилося первісне християнство, уськладнювалася й видозмінювалася: релігія соціальних низів, що обіцяла рабам розрада в майбутнім загробному житті, була використана рабовласниками, внесшими в неї зовсім інші ідеологічні мотиви. Феодальна держава ще більше розвила класову сутність християнства. Візантійський імператор розглядався як представник самого бога на землі. Пишний і величний церемоніал богослужінь був спрямований на освячення існуючих класових порядків. На стінах церков зображувалися "святі" імператори, патріархи, представники знаті. Церковне приміщення звичайно було поділено на два яруси: унизу юрбилися прості люди, а на хорах, між людьми й зображенням бога - "вседержителя", містилися владики й вища знать.

Християнство відрізнялося від язичества не своєю релігійною сутністю, а тільки тими рисами класової ідеології, які нашарувалися за тисячу років на примітивні вірування, що йдуть коріннями в таку ж первісність, як і вірування древніх слов’ян або їхніх сусідів.

Християнські місіонери, шедшие до слов’ян або германців, не створювали нічого принципово нового; вони приносили лише нові імена для старих богів, трохи іншу обрядовість і значно більше відточену ідею божественного походження влади й необхідності покірності її представникам. Світогляд же місіонерів не відрізнялося від світогляду язичеських жерців, чаклунів і знахарів.

На кораблі, що плив по блакитних хвилях Егейського моря, якийсь росіянин книгар XII в. вирішив написати дослідження про слов’янське язичество: "Слово про те, як язичники поклонялися ідолам і приносили їм жертви". Нашому мандрівникові були знайомі й древній єгипетський культ Озириса, і навчання Магомета в арабських землях, і звичаї турків-сельджуків, і незвичайна для російського вуха музика органів у католицьких храмах хрестоносців.

Його корабель плив з півдня на північ, через Афона в Царьград і на своєму шляху, що почався, бути може, де-небудь у Палестині або навіть Єгипті, цей книгар повинен був бачити й острів Крит, відомий у стародавності культом Зевса, і античні храми Афродіти, Артеміди, Афіни, і місце знаменитого дельфийського триніжка, що служив для пророкувань оракула ("трипода дельфичеського ворожачи").

Бути може, достаток руїн античних язичеських святилищ, зустрінутих під час плавання, і надихнуло невідомого автора на таку тему, як зіставлення слов’янського язичества з іншими древніми религиями.

Винятковий інтерес представляє та періодизація історії слов’янських вірувань, що запропонував цей розумний і утворений письменник:

1. Спочатку слов’яни "клали треби (тобто приносили жертви) упирям і берегиням…"

2. Потім вони "почали трапезу ставити (теж приносити жертви) Роду й рожаницам".

3. Згодом слов’яни стали молитися головним чином Перунові (зберігаючи віруй в інших богів)..

"Упирі" - це вампіри, фантастичні істоти, перевертні, що персоніфікують зло. "Берегини" (від слів "берегти", "оберігати") - це добрі, що допомагають людині парфуми. Натхнення всієї природи й розподіл її на добре й зле початки - це дуже древні подання, що виникли ще в мисливців кам’яного віку. Проти упирів застосовувалися різні змови, носилися амулети-обережи; у народному мистецтві збереглося багато надзвичайно древніх символів добра й родючості, зображуючи які на одязі, посуді, житлі, древня людина думала, що знаки добра, обережи, відженуть парфумів зла. До числа таких символів ставляться зображення сонця, вогню, води, рослини, жінки, квітки.

Культ Роду й рожаниц, божества родючості, безсумнівно пов’язаний із землеробством і дійсно відбиває більше пізній щабель розвитку людства - неоліт, енеоліт і наступний час.

Цілком ймовірно, численні глиняні фігурки жіночих божеств (іноді із зернами в ськладі глини), широко відомі в раннеземледельчеських культурах, є зображеннями цих рожаниц. Пізніше, уже після хрещення Русі, рожаниц дорівнювали до християнської богородиці.

Рід був верховним божеством неба й землі, распоряжавшимся стихіями - сонцем, дощами, грозами, водою. Віра в єдиного верховного бога з’явилася основою пізнішого християнського монотеїзму.

Культ Перуна, бога грози, війни й зброї, з’явився порівняно пізно у зв’язку з розвитком дружинного, військового, елемента в суспільстві.

Як видно, щабля розвитку первісної релігії зазначені письменником-мореплавцем дуже вірно й точно. Останню стадію він теж правильно обрисував як двовірство - слов’яни прийняли християнство, "але й нині по украинам моляться проклятому богові їхньому Перунові й іншим богам.

Моління слов’ян-язичників своїм богам були строго розписані часом року й найважливіших сільськогосподарських строків. Рік визначався по сонячних фазах, тому що сонце відігравало величезну роль у світогляді й віруваннях древніх хліборобів.

Починався рік, як і зараз, у пору зимового сонцестояння, 1 січня. Новорічні свята - "святки" - тривали 12 днів, захоплюючи кінець старого року й початок нового. У ці дні спочатку гасили всі вогні у вогнищах, потім добували тертям "живий" вогонь, пекли спеціальні хліби й по різних прикметах намагалися вгадати, який буде наступаючий рік. Крім того, язичники завжди прагнули активно впливати на своїх богів проханнями, моліннями й приношенням їм жертв. На честь богів улаштовувалися бенкети, на яких заколювалися бики, козла, барани, всім плем’ям варилося пиво, пеклися пироги. Богів як би запрошували на ці бенкети - братчини, щоб вони ставали співтрапезниками людей. Існували спеціальні святилища - "требища", - призначені для таких ритуальних бенкетів.

Церква використовувала новорічні язичеські святки, пристосувавши до них християнські свята різдва й хрещення (25 грудня й 6 січня).

Наступним святом була масниця, буйне й розгульне свято весняного рівнодення, зустрічі сонця й заклинання природи напередодні весняної оранки.

Церква боролася із цим святом, але не змогла його перемогти й домоглася тільки виселення його за календарні строки "великого поста" перед паською.

У пору оранки, сівби ярових і "животіння" зерен у землі думка древнього слов’янина зверталася до предків - "дідам", що теж лежать у землі. У ці дні ходили на цвинтарі й приносили "дідам" пшеничну кутю, яйця й мед, уважаючи, що предки-заступники допоможуть

Pages: 1 2 3

Збережи - » Б. А. Рибаков Християнство і язичество . З'явився готовий твір.