Російський народ вніс коштовний вклад у світову культуру, створивши вже сотні років тому немеркнучі в століттях добутку літератури, живопису й зодчества.

Знайомство з культурою Київської Русі й російських князівств епохи феодальної роздробленості переконує нас у помилковості існуючого ніколи думки про споконвічну відсталість Русі.

Російська середньовічна культура Х-XIII вв. заслужила високу оцінку як сучасників, так і нащадків. Східні географи вказували шляхи до російських міст, захоплювалися мистецтвом російських зброярів, що готовили особливу сталь (Бируни). Західні хроністи називали Київ прикрасою Сходу й суперником Константинополя (Адам Бременський). Учений пресвітер Теофіл з Падерборна у своїй технічній енциклопедії XI в. захоплювався виробами росіян златокузнецов - найтоншими емалями на золоті й черню на сріблі. У спиську країн, майстра яких прославили свої землі тим або іншому виду мистецтва, Теофіл поставив Русь на почесному місці - поперед її тільки Греція.

Витончений византиец Іоанн Тцетцес був настільки зачарований російським різьбленням по кості, що оспівав у віршах прислану йому пиксиду (різьблену коробочку), порівнюючи російські майстри з легендарним Дедалом.

Осередком феодальної культури було місто, що було як би колективним укріпленим замком феодалів цілого князівства. Тут перебували двір князя, двори-замки його родичей, двори бояр; тут розміщалася частина дружинників, що становили постійне військо. Двори були повні челяддю.

Основне населення міста становили ремісники разнообразнейших спеціальностей: у великих російських містах Х-Х - XII вв. можна було нарахувати понад 60 різні професії.

Численні археологічні розкопки привели за останні роки до ряду важливих відкриттів, що по-новому висвітлюють міську культуру.

Багато нового внесли в розуміння рівня російської міської культури знахідки, що свідчать про широке поширення грамотності в народних масах.

Зустрічаються написи на прясельцях для веретен, на глиняних посудинах і дерев’яних бочках, навіть на шевських колодках. Особливо цікаві автори написів: київський гончар, що написав на сирій ще амфорі "благодатнейша повна корчага ця", новгородський швець, що позначив колодку ім’ям своєї замовниці, посадськие дівчини, що надписували прясельця, мабуть, для того, щоб не переплутати їх на посиденьках. У Смоленську була знайдена корчага з написом "Горухша" у кургані першої половини Х у., одночасному першим договорам із греками.

Невичерпною ськарбницею живих, часом жартівливих і задерикуватих написів є стіни давньоруських церков, пописані з усіх боків парафіянами, яких, мабуть, не бентежило богослужбове призначення будинку. Поруч зі звичайною магічною формулою "господи помози…" ми зустрінемо тут запису мандрівників - "дивний грішний Ян Воїн" (новгородський Софійський собор, написана наполовину глаголицею), глузування над півчими - " хо-хо-хо крилошанин святий, богороодици!", над сусідами " Кузьма-Пороса" (київський Софійський собор), прокльону, що посилаються кимсь Прокопію й Уляні, або епіграму на сусіда, що заснув під час служби,- "Якимі коштуючи усне, а рота й об камінь не ростепе".

Винятково важливим було відкриття в 1951 р. професором А. В. Арциховським у Новгороді берестяних грамот XI - XV вв. Цілий новий мир відкрився дослідникам при вивченні цих грамот. Торговельні угоди, приватні листи, квапливі записьки, послані з нарочним, звіти про виконання господарських робіт, повідомлення про похід, запрошення на поминки, загадки, вірші й багато чого, багато чого іншого розкривають нам ці чудові документи, що знову підтверджують широкий розвиток грамотності серед російських городян.

Давньоруські люди не тільки любили читати й переписувати книги, але й глибоко розуміли значення їх, говорячи, що "книги суть ріки, напояющие всесвіт мудрістю".

Незабаром після хрещення Русі, що зіграло відому позитивну роль у справі зближення з візантійською культурою, у Києві й інших містах почалася більша робота з перекладу й переписьки книг. У короткий строк російська церква одержала богослужбові книги, а князівсько-боярське середовище - переклад хроніки Георгія Амартола (зроблені в першій половині XI в.), "ізборники" історичних і філософських творів, а також візантійський лицарський роман і інші жанри тодішньої світової літератури, розрахованої на аристократичне середовище. Російським книгарям була відома література на старослов’янських, грецьких, єврейських, латинських мовах. Про сина Ярослава Мудрого - Всеволоді - літописець із повагою говорить, що він "седя будинку изумеяше п’ять мова".

Істотною відмінністю російської культури від культури більшості країн Сходу й Заходу є застосування рідної мови. Арабська мова для багатьох неарабських країн і латинська мова для ряду країн Західної Європи були далекими мовами, монополія яких привела до того, що народна мова держав тої епохи нам майже невідомий. Росіянин же літературна мова застосовувалася ськрізь - у діловодстві, дипломатичній переписці, приватних листах, у художній і науковій літературі. Єдність народної й державної мови було більшою культурною перевагою Русі перед слов’янськими й германськими країнами, у яких панувала латинська державна мова. Там неможлива була настільки широка грамотність, тому що бути грамотним означало знати латинь. Для росіян же посадських людей досить було знати абетку, щоб відразу письмово виражати свої думки; цим і пояснюється широке застосування на Русі писемності на бересті й на "дошках" (очевидно, навощенних).

Російська література XI-XIII вв. дійшла до нас, зрозуміло, не повністю. Середньовічна церква, що ревниво винищувала апокрифи й твори, що згадували язичеських богів, імовірно, приклала руку до знищення рукописів, подібних "Слову об полицю Игореве", де про церкву ськазано мимохідь, а вся поема повна російськими язичеськими божествами. Недарма до XVIII в. дійшов тільки один-єдиний список "Слова", хоча ми знаємо, що "Слово" читали в різних російських містах. Окремі цитати в збережених рукописах, натяки на достаток книг і окремих добутків - все це переконує нас у тім, що у вогні міжусобних воєн, половецьких і татарських набігів могло загинути багато ськарбів древньої російської літератури. Але й уціліла частина настільки коштовна й цікава, що дозволяє з більшою повагою говорити про російських людей Х-Х- XIII вв., творцях цієї літератури.

Найбільшими добутками російської літератури, створеними в цей період, але продолжавшими своє літературне життя ще багато сторіч, є: "Слово про закон і благодать" митрополита Иллариона, "Повчання" Володимира Мономаха, "Слово об полицю Игореве", "Моління" Данила Заточника, "Києво-Печерський патерик" і, звичайно, літопису, серед яких видне місце займає "Повість минулих літ" Нестора (початок XII в.).

Для більшості з них характерний широкий, загальросіянин погляд на події і явища, гордість створеною державою, свідомість необхідності постійної спільної боротьби проти кочівницьких орд, прагнення припинити руйнівні для народу війни російських князів між собою.

В епоху додавання й первісного розвитку феодальної формації прогресивним було те, що очищало шлях новому, зміцнювало його, допомагало йому розвиватися. І російська література успішно сприяла новій феодальній державі, направляючи його переважно на рішення завдань загальнонародного значення. Російські письменники XI-XIII вв. змушували своїх читачів і слухачів (багато чого було розраховано на читання вголос) думати про долі російської землі, знати позитивних і негативних героїв рідної історії, почувати й зміцнювати єдність всіх древніх російських народностей. Почесне місце в цій літературі займають історичні праці.

Географічний кругозір літописця дуже широкий - він знає й Британію на заході Старого Світла, відзначаючи деякі етнографічні пережитки в англійців, і Китай на сході Старого Світла, де люди живуть "на краю землі". Використовуючи росіяни архіви, народні ськазання й іноземну літературу, літописці створювали широку й цікаву картину історичного розвитку Російської держави.

Крім загальних історичних праць, що охоплюють кілька сторіч, і погодних хронік, існували добутку, присвячені одній історичній події. Так, наприклад, похід Володимира Мономаха в 1111 р. на половецькі становища був оспіваний у спеціальному ськазанні, автор якого правильно оцінив значення цього першого серйозного розгрому половців не тільки для Русі, але й для Західної Європи, заявивши, що слава про перемогу князя Володимира дійде до Рима.

Pages: 1 2 3