Ще в 1928 р. з появою першої книги роману, що вразив зрілістю таланта молодого автора, пролунали наклепницькі обвинувачення в плагіаті. В 1929 р. була створена комісія від РАПП, куди ввійшли Серафімович, Киршон, Фадєєв, Ставский, Авербах. Шолохов представив рукописи й чернетки роману. Тоді ж у приватному листі А.Серафімович повідомляв: “Найшлися заздрісники - стали кричати, що він у когось украв рукопис. Ця підла наклепницька плітка поповзла буквально по всьому Сполучнику. Відсіч їй був даний на сторінках “Правди”.

Однак кинуте насіння наклепу періодично проростало, харчуючись часом фактами анекдотичними. З’явилося в пресі в 1930 р. лист Л.Андрєєва від 1917 ще року, у якому нариси С. Голоушева “З тихого Дону” названі “Тихим Доном” (звичайний перифраз назви, що зводиться до ключових слів), і супротивники Шолохова вже готові були оголосити автором прославленого роману посереднього публіциста. Змучений письменник звертався до Серафімовича: “Що мені робити? Мені міцно набридло бути злодієм”.

Найбільш потужне настання на Шолохова було почато в 1974 р. Коли в Парижу вийшла книга Д* (під цією літерою зникла Ирина Томашевская, що вмерла в 1970 р.). “Стремя “Тихого Дону” (Загадки роману)” з передмовою А.Солженицина. У ній “співавтором” Шолохова був оголошений донський письменник білоемігрант Федір Гаків

Звертаємо увагу на те, що авторство самого Шолохова тут не виключається, мова йде лише про використання якогось рукопису Крюкова, у яку Шолоховим нібито вставлялися й фрази й цілого глави. У третій і четвертій книгах ступінь авторства Шолохова визначається більш, ніж в “одну третину”, а авторське право на фінальну восьму частину було повністю “повернуте Шолохову”.

Джерела даної версії сходять до 1928-29 років, коли в сім’ї Томашевских ішли розмови про плагіат і відомий філолог Б.Томашевский викликував: не могла людина в 19 років написати книгу такого рівня

В 1975 р. вийшла, уже французькою мовою, книга Риючи Медведєва “Хто написав “Тихий Дон”?”, розширений варіант якої англійською мовою називався “Загадки літературної біографії Шолохова” (1977). Уривок із книги надрукований у серпневій книзі журналу “Питання літератури” за 1989 рік. Медведєв, хоча й визнав натяжкою багато побудов Д* (Томашевской), підтримав саму гіпотезу співавторства, назвавши інші, можливі, на його думку, імена - тестя письменника - П.Громославского - і навіть шурина. Медведєв повторив бездоказову посилку, що особистість 23-літнього письменника нібито досить разюче не відповідає тому зліпку особистості автора, який можна було б зробити по романі “Тихий Дон”.

Коли ж в умовах перебудови дискусія вилилася на сторінки радянських видань, найшлося чимало прихильників і супротивників антишолоховского літературознавства. До числа останніх ставляться й закордонні дослідники. Так американський славіст Г.Єрмолаєв неодноразово спростовував доводи А.Солженицина, Д. (Томашевской), Р.Медведєва. З радянських літературознавців у захист авторства Шолохова виступали Ф.Бірюков, С.И.Семанов і ін. Докладне спростування робіт Д* (Томашевской) дали скандинавські славісти Г.Хьетсо, С.Густавссон, Б.Беклан, С.Гил. У їхній книзі “Хто написав “Тихий Дон”?” (1984, росіянин переклад - 1989) викладені дані комп’ютерного дослідження, що доводять, що в Шолохова й Крюкова різна структура словника, частотність слововживання, довжина речень. Проте методика й техніка дослідження Г.Хьетсо не здалася переконливої їхнім опонентам, що виступили в “Питаннях літератури”. Обговорення питання пішло по новому витку спирали. У посмертне цькування Шолохова ввімкнулися й письменники (В.Солоухин, наприклад). Знову висувалися анекдотичні версії, у тому числі, начебто автором “Тихого Дону” був… Серафімович

Будемо відверті: ажіотаж, піднятий навколо ім’я Шолохова в наші дні викликаний причинами зовсім не літературними, у всякому разі не мають відносини до роману (як якби ми оцінювали “Фауста” крізь призму обвинувачень Ґете у філістерстві). В 80-х г.г. багатьох дратували “хрестоматійний глянець” на ім’ї письменника, потік казенних славослів’їв на його адресу; його власні, на жаль, панегірики партійному керівництву й “викриття” на адресу дисидентів, звичка “навченого” життєвим досвідом письменника узгоджувати свої дії з генсеками й не приховувати етого. Навіть прихильність Хрущева і його поїздка у Вешенську ставилися в провину письменникові. При тім, що Шолохов був людиною свого покоління, вона останні роки важко болів, так що далеко не всі підписані їм паперу, або слова, цитируемие певним колом осіб, варто ставити в основу при характеристиці його людської й письменницької позиції

Тим часом у проблемі авторства “Тихого Дону” саме й відбулася підміна естетических критеріїв внеестетическим, а те й просто обивательськими. Підтвердимо сказане одним тільки прикладом: А.Солженицин у грудні 1962 р. в особистому листі Шолохову визнавався у своєму “незмінному почутті: як високо я ціную автора безсмертного “Тихого Дону” (33). Але коштувало в лютому 1963-го авторові спогадів “Буцалося теля з дубом” почути, що Шолохов і його оточення готовлять на підмосковній дачі проти нього, Солженицина, розгромне мовлення (вона не була вимовлена), як навіть зовнішній вигляд Шолохова визначається Солженициним як “незначний”., а його оточення назване “бандою”. Чи коштує після цього дивуватися активності Солженицина, що спонукує Томашевскую закінчити книгу й видає її Впариже.

При об’єктивному ж відношенні до роману аргументи “антишолоховедов” критики не витримують. Розглянемо кожний з них

- Ідеологічна спрямованість роману дивна для автора-комсомольця й не підтверджується його подальшим суспільним поводженням

Життя в сім’ї Громославских давала Шолохову можливість зрозуміти людей, настроєних не тільки просоветски, і це, безумовно, зробило на Шолохова певний вплив. Та й комсомольцем він не був (або був виключений за обряд вінчання). У кандидати партії Шолохов у порівнянні з іншими вступив пізно - наприкінці 30-х років. У його партійній ревності наступного років цілком могла позначитися відчува_ підсвідомо “провина” за ідейні коливання

- Як людина і як письменник Шолохов зламався в 1938 р., тому що Сталін, мабуть, пам’ятаючи справу про плагіат, пригрозив йому викриттям

Сталін дійсно (хоч це й не доведено) міг “викрити” і не тільки Шолохова, так що викриття було б мнимим. Морально зламатися було отчого й справжньому авторові “Тихого Дону”: трагедія 1933 року, терор кінця 30-х, коли захист від уже планованого арешту й розправи можна було знайти тільки в самого Сталіна. І при цьому Шолохов встиг гідно завершити “Тихий Дон”, не привівши Мелехова, як раскаявшегося грішника, у стан “наших”, як радили йому численні доброзичливці

- Після “Тихого Дону” Шолохов нічого не написав на рівні великого роману

Але історія літератури знає чимало аналогічних прикладів і навіть фактів вгасання з віком художнього таланта, тим більше після пережитого в 40-е роки

- Разюча різниця рівня майстерності автора “Донських оповідань” і першої книги “Тихого Дону”.

Першій книзі передувала “Донщина”, покладена в основу другої книги “Тихого Дону”. Ріст майстерності від другої книги до першої третій і четвертої природний і очевидний

- Шолохов був занадто молодий, щоб бути автором настільки зрілого добутку

При всій некоректності тези, спростовуваного історією літератури, сама дата народження письменника - 1905 - викликає сумнів. Це визнавав і Рій Медведєв, що зустрічав іншу дату, і висловлював искреннее здивування із цього приводу. На ділі дивуватися не доводиться: і в більше пізніше час авторові цих рядків доводило зіштовхуватися з подібними випадками, наприклад, у верхів’ях Кубані, коли заниження віку юнака, мабуть, рятувало його від усякого роду мобілізацій. Крім того, така патріархальна, що дотримували всі обряди сім’я, як Громославские, навряд чи видала б 26-літню дочку за 19-літнього юнака

- Серафімович, нібито, був переконаний у плагіаті, але йому хотілося врятувати роман білогвардійського письменника, що настільки блискуче відтворив рідну для Серафімовича Донщину.

Pages: 1 2