Тарас Шевченко – центральна постать українського літературного процесу ХІХ ст. Його творчість утвердила в українській літературі загальнолюдські демократичні цінності та піднесла її до рівня передових літератур світу. У своїй поезії Шевченко звернувся до тем, проблем та ідей (соціальних, політичних, філософських, історичних, художніх), які до нього ще не порушувалися в українській літературі або порушувалися надто несміливо й соціально обмежено. Збагачуючи українську літературу новими життєвими темами й ідеями, Шевченко став новатором і в пошуках нових художніх форм та засобів.
Тарас Григорович Шевченко народився 25 лютого (9 березня за новим стилем) 1814 р. в с. Моринцях Звенигородського повіту Київської губернії в сім’ї кріпаків поміщика В. В. Енгельгардта. 1822 р. батько Григорій Іванович Шевченко в селі Кирилівці (куди переїхала родина) віддав його «в науку» до дяка Павла Рубана, на прізвисько Совгир. За два роки Тарас навчився читати й писати, і, можливо, засвоїв якісь знання з арифметики.
По смерті матері Катерини Якимівни (1823), а згодом і батька (1825), Тарас деякий час був «школярем-попихачем» у дяка Петра Богорського. Вже в шкільні роки у нього проявилися здібності до малювання. Він мріяв «сделаться когда-нибудь хоть посредственным маляром» і вперто шукав у сусідних селах учителя малювання. Та після кількох невдалих спроб повернувся до Кирилівки, де пас громадську череду й майже рік наймитував у священика Григорія Кошиця. Дитячі враження залишили глибокий слід у свідомості Шевченка й мали величезний вплив на формування його особистості й на всю творчість. Уже в дитинстві він відчув на собі, що таке кріпацтво, сваволя поміщиків, знущання сильного над слабким, голод, сирітство й виснажлива праця. Ще хлопчиком Тарас полюбив чарівну народну пісню, чув від кобзарів думи та історичні пісні, які знайомили його з героїчним минулим рідного краю.
Наприкінці 1828 р. Тараса взято до поміщицького двору в містечку Вільшаній, яке дісталося в спадщину позашлюбному синові Василя Енгельгардта, ад’ютантові литовського військового губернатора Павлові Енгельгардту. У списку дворових Шевченка записано як здатного «на комнатного живописца». У березні 1829 р. Тарас супроводжує жалобний повіз із тілом старого пана через Київ у село Чижове на Смоленщину (місце поховання), а звідти з майном молодих панів прибуває на Гродненщину, до маєтку тестя П. Енгельгардта. І лише на початок вересня опиняється у Вільно, де служив його пан.
Там він виконує обов’язки козачка в панських покоях, а у вільний час потай від пана перемальовує лубочні картинки з популярними сюжетами. Згодом його віддають учитися малюванню. Найвірогідніше, що він короткий час учився у Йогана-Батіста Лампі молодшого (1775-1837), який з кінця 1829 р. до весни 1830 р. перебував у Вільно, або в Яна Рустема, професора живопису Віленського університету. Після початку «листопадового» польського повстання (1830) литовський військовий губернатор О. Римський-Корсаков змушений був піти у відставку. 9 лютого 1831 р. прибув до Петербурга і його ад’ютант П. Енгельгардт. Невдовзі помандрував до столиці у валці з панським майном і Шевченко.
У 1832 р. Енгельгардт законтрактовує Шевченка на чотири роки майстрові петербурзького малярного цеху Василеві Ширяєву. Разом з його учнями Шевченко бере участь у розписах Великого та інших петербурзьких театрів. Невдовзі Шевченко познайомився з учнем Академії мистецтв Іваном Сошенком. Він і його товариш, художник Аполлон Мокрицький, багато роблять для полегшення долі юнака, знайомлять його з відомим письменником Євгеном Гребінкою і конференц-секретарем Академії мистецтв Василем Григоровичем, який дозволяє Шевченкові відвідувати рисувальні класи Товариства заохочування художників (1835). Згодом відбувається знайомство Шевченка з уславленим художником і професором Академії мистецтв Карлом Брюлловим і з не менш відомим поетом і вихователем спадкоємця престолу Василем Жуковським, які відіграли в життї Шевченка надзвичайну роль – викупили його з кріпацтва (1838).
21 травня 1838 р. Шевченка зараховують стороннім учнем Академії мистецтв. Він навчається під керівництвом К. Брюллова, стає одним із його улюблених учнів, одержує срібні медалі за картини «Хлопчик-жебрак, що дає хліб собаці» (1840), «Циганка-ворожка» (1841), «Катерина» (1842). Остання написана за мотивами його однойменної поеми (1838-1839). Успішно працює Шевченко й у жанрі портрета. І саме в цей час розквітає його поетичний талант.
Шевченко почав писати ще кріпаком, за його свідченням, 1837 р. Із перших поетичних спроб відомі вірші «Причинна» та «Нудно мені, тяжкко – що маю робити».
Кілька своїх поезій Шевченко 1838 р. віддав Гребінці для публікації в українському альманасі «Ластівка». Але що до виходу «Ластівки» (1841) 18 квітня 1840 р. виходить друком перша збірка Шевченка – «Кобзар».
Це була подія величезного значення не тільки в історії української літератури, а й в історії самосвідомості українського народу. Хоча «Кобзар» містив лише вісім творів («Думи мої, думи мої», «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Думка – Нащо мені чорні брови», «До Основ’яненка», «Іван Підкова», «Тарасова ніч»), усе ж він засвідчив, що в українське письменство прийшов поет великого обдаровання. Такої непідробної природності, щирого ліризму й художньої майстерності українська поезія ще не знала.
Вихід із друку «Кобзаря», а наступного року – поеми «Гайдамаки» та альманаху «Ластівка» спричинилися до пожвавленого обговорення в пресі питання щодо права на існування української («малоросійської») мови, яку більшість рецензентів визнавали тільки за діалект російської або польської мов. Шевченко гостро полемізував з ними у вступі до «Гайдамаків», датованому 7 квітня 1841 р. й написаному, ймовірно, пізніше за решту тексту.
У 1841 р. він пише російською мовою віршову історичну трагедію «Никита Гайдай» (зберігся уривок), згодом перероблену в драму «Невеста» (зберігся фрагмент «Песня караульного у тюрьмы»). Кінцем лютого 1843 р. датована романтична історико-побутова драма «Назар Стодоля» (написана російською мовою, відома лише в українському перекладі).
1844 р. вийшло друге видання «Кобзаря». Усі ці твори належать до раннього періоду творчості Шевченка, коли він виклично заманіфестував себе як поет «мертвого» українського слова й «громади в сіряках».
Шевченко ступив на літературне поле в епоху розквіту слов’янського романтизму, коли в Україні формувався різновид цього напряму, властивий для недержавних націй (української, білоруської, сербської, словенської та ін.), тісно пов’язаний з національно-визвольними прагненнями нації, її відродженням. Літературний процес ішов бурхливо, прискорено, що спричинялося до співіснування й синкретизму поетичних систем, які в літературах державних народів з «класичним» типу розвитку змінювали одна одну поступово й протягом тривалого часу. Усвідомлення історичної тяглості етнічного процесу й існування власного культурно-психологічного обличчя нації, неповторного національного характеру й мови, потреба національного самовизначення зумовили стрімкий розвиток української історіографії, фольклористики, мовознавства, свідомо працю над розробкою та збагаченням національної літературної мови.
Широкі міжслов’янські культурні контакти стимулювали активний розвиток цих галузей. Іде пожвавлений обмін культурними цінностями – письменники вивчають історію, етнографію, розробляють «екзотичну» тематику інших народів (такі, наприклад, українська й литовська школи в польській літературі), перекладають та переспівують твори інослов’янських і західноєвропейських літератур. Для українського романтизму найдійовішими були зв’язки з російською, польською та чеською літературами; значною мірою через їх посередництво відбувалося знайомство з літературами західноєвропейськими.
На час виходу першого «Кобзаря» Шевченка український романтизм мав за собою майже два десятиліття, перейшовши етап збирання й публікування фольклору, розгорнувши перекладання поезій авторів-романтиків: польських, російських, чеських та словацьких, німецьких, окремих ліричних поезій В. Шекспіра, Дж. Г. Байрона та ін. Оригінальний доробок українських поетів-романтиків був уже настільки помітним, що надавався до виокремлення в ньому чотирьох тематично-стильових течій - фольклорно-міфологічної, психологічно-особистісної, фольклорно-історичної й громадянської.
Підвалиною українського романтизму був фольклоризм – в іпостасі народної міфології та демонології, зрощених із христинською етикою (у фантастичних баладах і віршових новелах), та народної етики й моралі (у побутових баладах).
Збережи - » Авторський міф України Тараса Шевченка (1814-1861) . З'явився готовий твір.