У тисяча вісімсот шістдесят шостому року був опублікований у журналі “Російський вісник” роман Ф. М. Достоєвського “Злочин і покарання”. добуток, Що З’явився, далеко не у всім відповідало первісному задуму автора. Починаючи працювати над романом, Достоєвський хотів назвати його “П’януваті” і описати в ньому долю сучасного йому “маленької людини”, образ якого зберігся в підсумку під ім’ям Семена Мармеладова. Однак у процесі створення добутку автора захопила нова ідея: розповісти про розвиток, втілення й крах якоїсь ідеї, багато в чому схожій на популярну тоді ідею бонапартизму

Теорія ця, за задумом автора, повинна була зародитися в голові парубка, студента, що належить найбіднішому класу, що живе в середовищі “принижених і ображених”. Але й цей роман Даний текст призначений тільки для приватного використання 2005 про молодого мислителя не відразу прийняв той вид, у якому кожний з нас може його прочитати: у перших редакціях добутку оповідання велося від першої особи, тобто читач усе бачив і сприймав точно так само, як і головний герой. Надалі Достоєвський відмовився від цього способу викладу й став показувати нам всі дії героя з боку, тому що при такому методі зображення можна легше й повніше показати всі протиріччя, що виникають між теорією “сильної особистості” і “живою життям”. Одним з головних об’єктів роману Ф. М. Достоєвського “Злочин і покарання” є теорія, створена головним героєм, Родіоном Романовичем Раскольниковым. Основна ідея цієї теорії полягає в тім, що всі люди на Землі діляться на “звичайних”, “тобто, так сказати, на матеріал, службовець єдино для зародження собі подібних”, і “незвичайних”, “тобто имеющих дарунок або талант сказати в середовищі своєї нове слово”.

Ключовим моментом цього поділу було те, що люди “незвичайні” мають повне право на злочин для досягнення своєї мети й здатні пролити кров “в ім’я кращого”. Суттю й основним змістом роману є своєрідний діалог автора й головного героя, результатом якого стає розвінчання цієї теорії. Розкольників зважується на злочин не відразу, до вбивства його підштовхують страждання людські: нелегка доля Мармеладова, зустріч із п’яною дівчинкою на бульварі, сон про забитий Миколкой коня й багато хто інші. Він вирішується перевірити “ читварина я тремтяча” або “право имеющий”, чи здатне переступити через чуже життя заради порятунку людей

Неспроможність теорії головного героя починає виявлятися вже під час здійснення злочину. В ідеях Раскольникова немає строгої логічної завершенности, і в самий невідповідний момент у нещасливій квартирі з’являється зведена сестра Алены Іванівни Лизаве-Та. Ока є однієї з тих “стражденних”, заради яких Родіон Розкольників і йде на злочин, але йому довелося вбити й Лизавету, а також, імовірно, її ще не породженої дитини. Одним з підтверджень хибності висловленої теорії є доконана самота головного героя від зовнішнього миру, людей, природних людських почуттів: “…Похмуре відчуття болісного, нескінченного…

відчуження раптом свідомо позначилися в душі його… Одне нове, непереборне відчуття опановувало ним усе більше й більше… це було якесь нескінченне, майже фізичну відразу до всього встречавшет і навколишньому, завзяте, злісне, ненависне”. Розкольників 352 після здійснення вбивства ховає награбоване під “більшим необтесаним каменем” не тільки тому, що боїться обшуку у своїй квартирі, але большею частиною тому, що людина в ньому не може скористатися плодами злочину. Щиросердечний стан Раскольникова зовсім віддаляє його від рідних і близьких: “…

він стояв, як мертвий; нестерпна раптова свідомість ударила в нього, як громом. Та й руки його не піднімалися обійняти їх: не могли…” У роман Ф. М. Достоєвський уводить безліч психологічних двійників головного героя, міркування яких подібні теорії Раскольникова. Вся система образів роману будується так, щоб всебічно обрисувати нелюдську думку, показати її неспроможність. Двійниками Раскольникова в романі можна назвати студента в трактирі, Петра Петровича Лужина, слідчого Порфирія Петровича, Аркадія Івановича Свидригайлова, Сонечку Мармеладову.

Студент у трактирі вибудував ту ж теорію, що й Розкольників. Він говорить своєму співрозмовникові про вбивство нікому не потрібної старухи-процентщицы. Але студент не здатний убити, він говорить це лише “для справедливості”. Він може лише міркувати про те, як незначне життя старушонки й скільком людям буде легше жити після її смерті

Інший двійник, виведений у романі, Петро Петрович Лужин. На перший погляд, здається, що “економічна ідея” Лужина не має нічого загального з теорією Раскольникова, але в їхній основі лежить та сама думка: одна людина коштує над великою кількістю людей, не підкоряючись загальнолюдським законам. Лужин, як і Розкольників, допускає, що можна переступати через інших, але Родіон може зробити це заради інших, Лужин же в ім’я особистої вигоди. Зовсім інші відносини складаються в Раскольникова зі Свидри-Гайловым, що живе за принципом уседозволеності

Свидригайлов самий болісний для Раскольникова двійник. За допомогою його Достоєвський показує, що ідея головного героя веде до духовного тупика, до духовної смерті особистості, до морального падіння людини. Теорії Раскольникова автором протиставляється християнська любов до людей і спокута своїх і чужих гріхів стражданням

Ідея віри в Бога й духовну чистоту пронизує весь добуток. “…Згадай, милий, як ще в дитинстві своєму, при житті твого батька, ти белькотав молитви свої в мене на колінах і як ми всі тоді були щасливі!..” так писала Пульхерия Олександрівна своєму синові

Із цього листа ми довідаємося, що подання про “творця й искупителе” головний герой одержав ще в дитинстві, звідки можна зробити природний висновок, що десь у глибині душі Раскольникова все-таки зберігаються такі якості, як доброта й милосердя стосовно людей. Не випадково автором уводяться в роман образи Соні, Дуни, Миколки. Ці герої персоніфікують собою чистоту й безмежний жаль до навколишнім: Соня йде на панель, щоб прокормити сім’ю, Дуня жертвує собою заради рідних, даючи згоду вийти заміж за Лужина, Миколка намагається взяти на себе чужу провину й “постраждати за інших”.

Саме через любов Соні відкривається для Раскольникова мир християнських духовних цінностей і він воскреє до життя, розуміє безглуздість і жахливість своєї теорії. У своєму романі “Злочин і покарання” Ф. М. Достоєвський показує, яку владу над людиною може мати та або інша ідея. Завдяки різним художнім прийомам, автор блискуче справляється з поставленим завданням і здобуває беззастережну перемогу в суперечці з головним героєм про вірність і право на існування теорії, створеної Раскольниковым.