Автобiографiя (грець. autos – сам, bios - життя, grapho - пишу), лiтературний жанр, головним героєм якого (в лiтературному сенсi) є сам автор; основа автобiографiстики, що включає, крiм автобiографiї, мемуари (спогади), щоденники, почасти й листуванна, а також автобiографiчнi художнi твори. Все це разом можна означити термiном «автобiографiзм», тобто тiєю особливiстю, що полягає в наповненнi твору фактами з власного життя письменника. Як жанр, автобiографiя у свiтовiй лiтературi дуже поширений i має давню iсторiю (Юлiй Цезар, Ж.-Ж. Руссо, Й.-В. Гете, О. Герцен, Л. Толстой). В українськiй лiтератури родовiд автобiографiї започатковується «Поученiєм» Володимира Мономаха. XIX ст. дало чимало видатних творiв, починаючи вiд невеликого нарису Т. Шевченка (1860) i «Автобiографiї» П. Кулiша (1867), а також мемуаристики М. Драгоманова, М. Костомарова, I. Нечуя-Левицького, I. Франка та iн. XX ст. для української лiтератури в галузi автобiографiстики особливе: в Українi пiд iдеолгiчним тиском цензури вона iснувала хiба що у формах художнiх («Мандрiвка в молодiсть» М. Рильського, «Зачарована Десна» О. Довженка та iн.). Великою подiєю була поява «Розповiдi про неспокiй» Ю. Смолича (1968-72). Значнi набутки має українська емiграцiйна мемуаристика («Зустрiчi i прощання» Г. Костюка, 1987). Виняткова роль автобiографiї, зокрема автобiографiстики, у збереженнi iсторичної пам’ятi, у самопiзнаннi людини та нацiї.
Iван Семенович Нечуй-Левицький (1838-1918)
Iван Семенович Левицький (Нечуй) народився 15 листопада 1838 р. в м. Стеблевi (тепер Корсунь-Шевченкiвського району на Черкащинi) в родинi сiльського священика. Змалку вiн добре знав українськi народнi пiснi, приказки, старовиннi легенди та комiчнi казки й анекдоти, придивлявся до звичаїв i побуту селянства. Рано виникло у хлопця i тяжiння до книги, до iсторiї i поезiї рiдного краю. В батьковiй бiблiотецi вiн знаходив iсторичнi працi М. Маркевича, Д. Бантиша-Каменського, твори давньої та першi ластiвки нової української лiтератури. Особливо полонив уяву Iвана Левицького «Кобзар» Шевченка своєю народнiстю i високою поетичнiстю. Вiршi поета, розмови про нього були поширенi в народi, особливо в тiй мiсцевостi, де минали дитячi лiта письменника. Враження вiд поезiї Шевченка, як i вiд усної народної творчостi, глибоко западали у свiдомiсть i згодом знайшли гучний вiголос в оригiнальнiй прозi I. Нечуя-Левицького.
Початкову освiту вiн здобув вдома, а потiм у духовному училищi при Богуславськiм манастирi. Задушливу атмосферу старої «бурси» письменник згодом вiдтворить в мемуарному творi («Уривки в моїх мемуарiв та згадок. В Богуславськiм училищi»). Зi сторiнок спогадiв I. Нечуя-Левицького рельєфно постають «вихователi» беззахистних дiтей: жорстокий наглядач отець Федiр, п’яний самодур iнспектор Страхов та iншi, схожi на них… Навчання перетворювалось на безглузде зубрiння схоластичних «премудрощiв», моральне виховання – на знущання з учнiв i немилосерднi кари за найменшi провини. Лише потайки вiд учителiв можна було читати «свiтську» лiтературу (коли до школярiв попав «Золотий осел» Апулея, вони вивчили його майже напам’ять). З вдячнiстю згадує автор мемуарiв про молодих освiчених учителiв, якi подекуди траплялися серед п’яних деспотiв i злих аскетiв-«наставникiв».
По закiнченнi Богуславського духовного училища (1852 р) I. Левицький наступного року вступив до Київської духовної семiнарiї, де почував себе трохи вiльнiше. Тут юнак захоплено читає Пушкiна, Гоголя, Щедрiна, знайомиться з творами Сервантеса, Лесажа, Шатобрiана, Данте, студiює французьку мову.
Пiсля закiнчення семiнарiї I. Левицький через хворобу цiлий рiк перебуває вдома у батькiв, а потiм викладає географiю, арифметику та старослов’янську мову в Богуславському духовному училищi. 1861 р. вiн вступає до Київської духовної академiї (йому, як синовi священика, доступною була лише духовна освiта).
60-тi роки – це час пожвавлення суспiльного руху, коли посилюються народнi заворушення, поширюється iдеологiя революцiйних демократiв. У цих умовах на Українi зростає прогресивна нацiональна культура. Ще наприкiнцi минулого десятирiччя виходять друком антикрiпосницькi «Народнi оповiдання» Марка Вовчка, в 1860 р. опублiкований «Кобзар» Шевченка, у 1861-1862 рр. видається журнал «Основа». Все це пожвавлює духовнi запити студентської молодi, звертає їхню увагу на актуальнi суспiльнi й зокрема культурнi питання. Передовi настрої епохи проникають навiть через глухi мури духовної академiї. Разом з iншими, найбiльш мислячими студентами Левицький наполегливо займається самоосвiтою, передплачує тогочаснi росiйськi журнали («Современник», «Русское слово», «Русский вестник» та iн.) й «Основу». Його хвилюють проблеми зближення iнтелiгенцiї з народом, шляхи дальшого розвитку нацiональної культури та мови. Серед студентiв духовної академiї, як згадує письменник, «половина були великоруси, але було чимало сербiв, були й болгари, модлавани, греки й грузини». Молодь гаряче сперечалася з соцiальних та нацiональних питань, дебатувала лiтературнi новини. Особливо палкi суперечки викликали роман I. Тургенєва «Батьки й дiти» та присвяченi цьому творовi пристраснi статтi Д. Писарєва. З цих рокiв I. Левицький винiс посилену увагу до образiв «нових людей», зокрема до тургенєвського Базарова, якого вiн не раз згадує пiзнiше у своїх статтях i до якого «примiряє» свої образи молодих українських iнтелiгентiв.
Закiнчивши в 1865 р. духовну академiю, молодий рiзночинець порушує сiмейну традицiю, вiдмовляється вiд духовної кар’єри i йде вчителювати в свiтськi учбовi заклади. I. Левицький спочатку викладає словеснiсть у Полтавськiй духовнiй семiнарiї, потiм бачимо його як гiмназичного вчителя росiйської мови, лiтератури, iсторiї та географiї в Калiшi (1866-1867) i в Седлецi (1867-1872), з 1873 р. вiн учителює в Кишиневi. Навколо нього гуртуютсья прогресивно настроєнi вчителi. Обговорення суспiльних та лiтературних тем, виступи Левицького проти самодержавного гноблення на захист народу та його культури, його зв’язки з М. Драгомановим та київськими «громадiвцями»-українофiлами викликали пильну увагу департаменту полiцiї. За молодим вчителем встановлено жандармський нагляд, i, можливо, передчасний вихiд Левицького у вiдставку (у 1885 р.) пов’язаний саме з цими несприятливими обставинами.
Ще наприкiнцi 60-х рокiв учитель I. Левицький потай вiд свого оточення друкував власнi твори пiд псевдонiмом «I. Нечуй» у львiвському журналi «Правда» («Двi московки», «Рибалка Панас Круть», «Причепа», «Свiтогляд українського народу в прикладi до сьогочасностi»). Незабаром його першi художнi твори вийшли окремим виданням у Львовi (Повiстi Iвана Нечуя, т. 1, 1872). Критика прихильно поставилась до блискучого дебюту українських письменникiв» i порiвнюючи його повiстi й оповiдання з кращими творами тогочасних росiйських письменникiв.
У другiй половинi 70-х – на початку 80-х рокiв талант художника-реалiста досягає найбiльшого розквiту. В цей час вiн створює класичнi повiстi й оповiдання з народного життя («Микола Джеря», «Бурлачка», «Кайдашева сiм’я», «Баба Параска та баба Палажка»), розгорнуту повiсть-хронiку з життя духовенства («Старосвiтськi батюшки й матушки»), перший український роман про нацiональну iнтелiгенцiю, її настрої та змагання («Хмари»).
З 1885 р. письменник живе в Києвi. Влiтку звичайно виїджає на Черкащину – до Стеблева, Бiлої Церкви, навколишнiх сiл. Серед знайомих i друзiв I. Нечуя-Левицького бачимо М. Старицького, М. Лисенка, М. Кропивницького. В 1885 р. його вiдвiдує в Києвi I. Франко, а потiм автор «Миколи Джерi» зустрiчається з I. Франком, I. Белеєм та iншими демократичними лiтераторами Захiдної України у Львовi, по дорозi до Щавницi (Карпати), куди вiн їздив на лiкування.
Суспiльнi зрушення, динамiка людської психологiї вiдбиваються в художнiх творах письменника 90-900-й рокiв («Афонський пройдисвiт», «Помiж ворогами», «Над Чорним морем», «Скривдженi й нескривдженi», «Старi гультяї», «Київськi прохачi», «Сiльська старшина бенкетує», «На гостролях в Микитянах» та iн.).
У цих творах I. Нечуй-Левицький сатирично висмiює попiв та ченцiв, вiдбиває соцiальне розшарування на селi, виявляє моральний розклад пануючих класiв, змальовує новi в українськiй лiтературi картини з побуту українських авторiв, подає цiкавi типи київських «прохачiв» - людей мiського «дна».
Pages: 1 2
Збережи - » Автобiографiя грець. autos – сам, bios - життя, grapho - пишу . З'явився готовий твір.