Атомістика - у будь-якій її формі - це, у першу чергу, теорія мікроструктури миру, тобто Вчення про тім, з яких структурних елементів і яким образом побудовані речі. Ці структурні елементи передбачаються лежачими за межами нашого сприйняття: вони невидимі й нечутні й пізнаються лише шляхом логічних міркувань. Теоретичні умовиводи про внутрішню структуру миру речей і пояснення за допомогою цієї структури сприйманих нами властивостей кожної речі - все це свідчить про досить високий рівень наукового мислення. Перші примітивні зачатки такого підходу виявляються ще в Анаксимена, у більше розвиненому виді він є в наявності в концепціях емпедокла й Анаксагора, але лише в атомістиці цей підхід прийняв ту форму, що, по суті справи, залишилася незмінною протягом всієї наступної історії природознавства

Перші підходи до атомістичних подань емпедокла( V в. до н.е.).

Єдиною першоосновою емпедокл уважав чотири стихії-елемента: вогонь, повітря(ефір), воду й землю. Основні властивості цих елемнтов:1)вони вічні й непрходящи;2)якісно незмінні й 3)однорідні. Але вони можуть переміщатися в просторі й вступати один з одним у різні комбінації. Всі речі(речовини) є такого роду комбінаціями чотирьох елементів, узятих у різних пропорціях. У такий же спосіб, розходження в характері крові в різних людей визначаються розходженням часток, з яких складаються елементи, що входять у неї склад

Безперечне, якщо й не зовсім пряме відношення до атомізму емпедокла має його теорія «пор» і пов’язана з нею теорія «витікань». емпедокл затверджував, що як самі елементи, так і їхнього з’єднання містять безліч дрібному, недоступних нашому зору проходів або пор. Важлива роль цієї теорії полягає в тому, що з її допомогою емпедокл пояснював механізм відчуттів, у першу чергу - зору. Всім тілам властиво безупинно випускати витікання, які потім поширюються в просторі. Саме цей безперервний потік і рух є причиною знищення й загибелі всіх речей. Ці витікання є також основним фактором, що визначає взаємодію тіл і їхня здатність змішуватися одне з іншим. Якщо пори одного тіла такі, що витікання від іншого тіла можуть у них проникати, тоді перше тіло одержує домішку другого тіла. Змішання тіл здійснюється щонайкраще в тому випадку, коли пори обох тіл виявляються взаємно симетричними або подібними один одному. При взаємній невідповідності пор і витікань змішання виявляється неможливим. Саме із цієї причини одні рідкі тіла, як вода й вино, змішуються один з одним, інші ж, як, наприклад, вода й масло, не змішуються. Харчування рослин пояснювалося емпедоклом наявністю в рослин пор, які рівномірно й у достатній кількості пропускають потрібні живильні речовини. Ця теорія пор і витікань являє собою історично першу спробу пояснити досить широкий клас явищ за допомогою певних теоретичних подань про внутрішню структуру речей навколишнього нас миру. Уперше чувственно-воспринимаемие явища трактувалися як щось, в основі чого лежать не спостережувані, але умопостигаемие особливості структури речовинних об’єктів

Інтуїтивний (значною мірою ) атомізм емпедокла представляв собою ще дуже примітивну форму атомістики, далеку від всеохоплюючої й концептуально досить доконаної теорії, що була розроблена трохи пізніше Левкиппом і Демокритом. Атомізм емпедокла можна розглядати як якусь ранню стадію в розвитку атомістичних подань. Що ж стосується теорії пор і витікань, то вона, очевидно, придбала значну популярність і, зокрема, вплинула на погляди Платона відносно пояснення механізму відчуттів, особливо зору

Класична атомістика Левкиппа й Демокрита .

Творцем першої в історії грецької науки послідовної й закінченої атомістичної доктрини вважається Левкипп. Про навчання Левкиппа ми можемо судити тільки по трактаті Аристотеля «Про виникнення й знищення». Левкипп думав, «що порожнеча - небуття, і ніщо з буття не є небуття, тому що буття у власному розумінні слова - повне буття. Однак подібне [буття] не єдине, але [являє собою] нескінченне по числу [частки], невидимі внаслідок малості своїх обсягів. Вони носяться в порожнечі (тому що порожнеча існує); з’єднуючись, вони приводять до виникнення [речей], а роз’єднуючись - до [їх] загибелі».

Аристотель спробував продовжити теорію емпедокла про пори: стінки пор емпедокла повинні складатися із твердих і далі неподільних часток, тому що якби вони ділилися, це означало б, що в них, у свою чергу, є порожні проміжки, тобто пори, а в стінках цих останніх ще більш дрібні пори й т.д. Десь цей процес розподілу повинен закінчитися, тобто якісь стінки самих дрібних пор повинні складатися із суцільних і тому далі вже неподільних часток; у противному випадку речі емпедокла виявилися б складаються з одних пор, тобто порожнечі. У цьому міркуванні неподільність виявляється еквівалентної відсутності порожнеч у тілі, тобто його «сплошности». Якщо тіло складається з «суцільного буття», то воно неподільно. Такі дрібні частки Левкиппа: у них немає ніяких порожнеч, ніяких пор, ніяких тріщин або щілин, куди можна було б «забити клин», щоб розщепити їх.

Перейдемо тепер до інших, більшою мірою фізичним аспектам атомістики Левкиппа-Демокрита. Про те, що таке атоми самі по собі, ми вже маємо деяке подання. Ми знаємо також, що поряд з поняттям атомів Левкипп увів у науку поняття порожнечі, порожнього простору - нововведення, що зіграло величезну роль у розвитку естественнонаучного мислення. Їм визначаються також деякі характерні риси атомістичної фізики, що різко виділили її серед інших, сучасних або попередніх їй навчань

У числі цих особливостей треба, насамперед, виділити трактування атомистами проблеми руху. Рішення проблеми руху самим безпосереднім образом пов’язане з ідеєю порожнечі. На думку Левкиппа (і Демокрита) рух існував завжди, а тому нема рації шукати його початок. Вічно існує час, вічно існує первотела-атоми й вічно існує рух. Поряд із законом збереження матерії, що у тім або іншому виді приймався всіма мислителями послепарменидовской епохи (і який в атомистов конкретизувався у формі положення про вічність і неуничтожимости атомів), ми знаходимо в Демокрита ще не чітко усвідомлену й не сформульовану в явному виді ідею збереження руху. Первинний рух атомів - до того, як вони почали зчіплюватися один з одним, утворюючи більше складні з’єднання - це безладний рух в усі сторони. Для Левкиппа моделлю для цієї картини послужив образ порошин, що безладно танцюють у сонячному промені. Безладний рух атомів у всіляких напрямках приводило до безперестанних зіткнень їхній один з одним. Зіштовхуючись, атоми або відлітали в різні сторони («куди потрапило»), або зчіплювалися один з одним, даючи більш-менш стійкі з’єднання. При вдалому зіткненні атомів і при наявності «відповідності їхніх форм, величин, положення й порядку», вони могли з’єднатися досить міцно й залишитися в такому стані. Конгломерати, що складалися з великого числа атомів, що з’єдналися таким чином, утворювали різні сприймані нашими органами почуттів тіла

Особливе положення займають атоми вогню - круглі й рухливі. Зважаючи на все, вони не могли зчіплюватися з іншими атомами й утворювати більше складні з’єднання: вони тільки зіштовхувалися з ними, приводячи їх у рух. Особливе положення атомів вогню підкреслювалося ще й тим, що вони виконували одну дуже важливу функцію: вони були також атомами душі. Душа ж розумівся Демокритом насамперед як принцип руху або, краще сказати, саморуху одушевлених об’єктів. З того, що здатність відчувати властива практично всім часткам тіла, Демокрит містив, що атоми душі розподілені по всіх цих частинах. Це означає, що в тілі немає такої частини, яку можна було б уважати місцеперебуванням душі: таким місцеперебуванням є все тіло в цілому. Живий організм, по Демокриту, являє собою щось начебто кристалічних ґрат, у якій більше важкі, інертні атоми чергуються з рухливими й легкими атомами душі, що вдаряються об перші й спонукують їх рухатися в ту або іншу сторону. Виключення Демокрит робить лише для тих атомів душі, які пов’язані з розумом, тобто з розумовою здібністю

З позицій атомістичного навчання Демокрит трактував ще цілий ряд психологічних і біологічних проблем, одна йз яких - знаменита теорія зору, заснована на поданні про «ідолів» або образах, що відділяються від предметів і викликають у сприймаючому їхньому організмі зорові відчуття

Фізичне навчання Анаксагора.

З погляду історії атомістики система Анаксагора представляється суперечливої й багато в чому загадковій. Із фрагментів, що дійшли до нас, твору мислителя із Клазомен з безсумнівністю випливає, що ця система містила виразні елементи стихійного атомізму - того атомізму, що ми виявили також в емпедокла й до якого рання грецька наука підходила самим широким фронтом - від Анаксимена до піфагорійців

Pages: 1 2 3