Архип Тесленко – Школяр

Миколка, Прокопiв хлопчик, такий школярик гарнесенький був: сумирненький,

соромливенький, млявенький, як дiвчинка. Та ще ж такий чорнобривенький,

бiлолиценький, носок невеличкий, щiчки круглесенькi, ще й чубок кучерями. Воно й

училось нiвроку йому. Страх яке до книжки було: чита, одно чита, а особливо як

на урок загадають щось таке, — чи про луку, чи про лiс… Ну й любило це! Раз гулять повели їх у лiс. Воно вбiгло в гущавину та: — А як ось тут гарно!.. гiллячко… сонечко в дiрочки… мережечки… ну й

гарно! Далi вхопило квiточку, осмiхнулось, притулило до щiчки, погладило… А там що раде знать було все!.. Усе було розпитує вчителя, усе розпитує i про

се, i про те, як i дощ, як i снiг. Вчитель було не навтiшається ним, усе було по

щiчках його, по щiчках, а воно вже таке раде ото, так осмiхається та ту голiвку

так простягає до його… Таке. А то раз учитель пiдiйшов i питає: — А що, Миколко, вивчив урок? Воно встало, осмiхається… тут осмiхається, а там

сльози. — Плакав, чи що? — питає учитель. Воно так болiсно: — Нi. — Далi руку до очей та й скривилось. — Чого, що таке? — вчитель йому. — Б…били. — Хто? — Батько. — За вiщо? — За… за… — та й не доказало за плачем. Дiло ж ось як було. Встав Миколка

вранцi, почитав трохи, — снiдати пора, вiн i каже: — Мамо, що їсти? — Що ж? — мати йому. — Он хлiб, ось борщ… Насипала борщу йому. Взяв ложку

Миколка, сiв до борщу до того… А борщ же той… аж воня, аж нудить

кислятинням: нi олiйки, нi квасольки в йому, та ще й учорашнiй, холодний та

перебовтаний. Сидiв, сидiв Миколка над ним — не пожене нiяк. Устав та з тим i

вдягаться давай. Одiгся, дiйшов до дверей — за печiнки тягне. Вiн знов: — Ну що їсти, мамо? — Та я ж не знаю, — мати йому. Миколка по горшках: i в той заглянув, i в сей…

Увiходить батько знадвору, такий сумний. — От лихо, — каже, — хлiба на денцi тiльки.

Миколка своє: — Та, мамо, що їсти? — Батька питай.

Микола: — Он у людей i риба, й олiя. Батько так бликнув на його. Вiн байдуже: — I оладки, — каже, — i в школу беруть.

Батько: — Що?! — Та як ухопить деркач. — Так тобi ще, — каже, — риби, олiї! Шкури з мене, шкури! — та деркачем його,

деркачем. Меншенькi четверо, що теж їсти дивились, на пiч усi, як горобчики. — А, сякi-такi, — кричить батько, — їсти!

А то ще й зодiв… Раз увечерi роззувся Миколка та й моня чоботи, й моня в

руках, а далi так боязко: — Ну й чоботи… чисто потрюхли… ноги так мерзнуть. — Що? — батько. — Мм… дiрки скрiзь. Батько з рук у його, подививсь та по пицi його, по пицi халявами: — Гляди, — каже, — гляди! Позатягав, як умiв, де бiльшi дiрки, й нiчого. Ось другого чи там третього дня

приходить Миколка сумний-сумний i їсти не питає. Сiв на лавi, клiпа очима.

Батька в хатi не було. Мати пряла на полу. Сидiв, сидiв, далi встає i, як

неживий, диба-диба до полу… став i стоїть, похнюпивсь. — Чого ти? — мати йому. — Та… та, — губи задрижали, лице скривилось, i вiн засичав тiльки. — Отакої! Чого ти? Помовчав, далi так тихенько: — Мамо!.. — Ну? — У… у мене… — Що у тебе? — У мене, — повернув пяту, показує… Глянула мати — пiдбора нема. Зiтхнула й

нiчого. — Що ж… оце… як… батько побачить? — плаче, так плаче Миколка. Увiйшов Прокiп, Миколка й дух притаїв. Сiв i то побiлiє, то почервонiє; дивиться

в землю та чобiт той одно хова за другий та ввесь так i тремтить. Прокiп байдуже

до його, полiз пiд лаву собi. — Де воно, — каже, — в чортового батька коноплi тi? Холод такий, а тут

пiдперезаться нiчим, хоч би мотузок абощо виплести. — Хм… там десь… — жiнка йому. — Та… те й упослi б, а тут… он… — та

очима на Миколку й показує. — Н… не кажiть, — сичить Миколка, — не кажiть. — Як же ж, — мати йому, — а в школу в чiм пiдеш? — Що таке? — батько до їх. — Пiдбор у Миколи одпав… — Що? — крикнув. Тут Миколка, як печений, як схопиться та пiд пiл, та аж за стовпцем опинивсь.

Подививсь-подививсь Прокiп, засiп… — Ну, нiчого, — каже, — хай, — знайшов конопельок, плете, нiчого нiкому.

Жiнка дивилась, дивилась та: — Так, Прокопе, що ж з чобiтьми? Мовчить Прокiп. — Пора б… уже ж, — тi й на латки не годяться. Мовчить. — Чи ти не чуєш? Треба ж робить щось. Прокiп так бликнув на неї: — Хай, його, — каже, — калiкою зробить!.. — Отаке!.. Божевiльний!.. Миколка з-пiд полу: — Мамо, — сичить, — цитьте!.. мамо, цитьте!.. Цитьте ж. Мати йому: — А в школу як? Прокiп так хижо: — А, в школу… грамоти тобi!.. в пани сина!.. — А хоч би й у пани? — Щоб i нога в школi!.. щоб i нога не була! — кричить. Миколка: — Як же… я ж не… ненарошне. — Старцюго, — батько йому, — панувать!.. Ось прийде, за стiл залiзе… книжки

розкладе, перо… старцюго, щоб i нога не була! Аж перекидається та плаче Миколка: — Он… он, — каже, — усi… учаться — i Василь, i Павло… гарно як. — Iч, старцюго, рiвняється до яких… — А хiба… хiба душа в мене… хужа? — Смiттюго, у їх плуги свої. В найми з душею з своєю! — Божевiльний, — жiнка йому, — нащо ти був зразу в школу оддавав його, нащо

ти?.. — А, ти розумна! — Ти ж сам одвiв його, ти ж сам записав, а тепер… Як тобi не соромно, як тобi

не грiх потрiпувать дитину отак? Прокiп, нiби засоромившись: — Та ти, ти, — каже, — домелешся! — Що домелешся?.. Убивать будеш? убивай, домучуй уже, дорiзуй нас! — Хусточку до

очей та й сама в плач. — От боже мiй, — каже, — i де та смерть, що вона i не забере нас од тебе…

Поки вже ми отак i труситься будем тебе? — Хлипають обоє. Прокiп нiчого вже.

Плете — сидить. Згодом трохи встає i якось досадно-досадно: — Школа… школа — здирство, школа – грабiж… — кинув мотузку, надiв шапку. —

Школа останню сорочку стягне з тебе, — в груди себе… Та мов аж з плачем: —

Оста-а-н-ню со-рочку! Грюкнув дверима, пiшов, голову похнюпивши. А Миколка: — Як… як гарно… вчитися, а вони… в найми… — Та з-пiд полу до дверей. — Куди ти? — мати до його. — У школу… хай… як знають… — Обiдать же… чоботи ж… — Хай!.. Надiйшов вечiр. Засвiтили. Бiжить Миколка. Батько за столом саме сидiв,

засмучений такий; мати щось моняла на полу. З очей у неї капали сльози. Миколка

: — Ось, ось, — показує чоботи. — Де то ти? — здивувалась мати. — Хе-хе… учитель дали. — Як учитель? — Хе-хе… сиджу, а вони: "Чого ти сумний такий?" — "Чоботи порвались", —

плачу. "Цить, — кажуть, — у мене зайвi є". Виносять. "На", — кажуть. Мати взяла, так обдивляється. — Спасибi, — каже, — дай бог здоровя йому. Миколка: — Хе… а покажiть i батьковi! — А дивись iди. Прокопе, — каже мати. Прокiп байдуже, давай осмiхаться сам

собi. — Дивись iди, глушмане. Прокiп наче й не знає нiчого: — Що там таке? — Сюди йди! — Чого? — почухавсь, пiдiйшов. — Ану, що тут? — Узяв. — Так це вчитель? — питає. — Глуха тетеря… не чув мов. — Хе-хе… живем, значить. — Нi, — жiнка йому, — мерщiй наймати побiг… — Балакай, — Прокiп до неї, — наймати!.. Менi, думаєш, i не жаль ото? Я побiг

позичить на чоботи йому, а воно… — Що таке? — питає Миколка. — Що… бiгав, бiгав — не позичає нiхто, а тут ще й мiшок пiд плечем, щоб i

хлiба де… Менi й кажуть: їсти нiчого, а вiн ще позичає на сина… Треба ще в

школу у злиднях таких! А Петро Чхурик: "До волiв його, менi до волiв треба".

Думав я, думав… "Що ж, — думаю, — буду бiгать отак та усяке буде цупать отак

менi… Дай, — думаю…" — та бух тебе до Чхурика за 15 карбованцiв на рiк. А Миколка: — Хе-хе… А я: "Чоботи порвались", а вони: "На тобi". — Отож… А я: "Петре, позич, будь ласка", а вiн: "Найми", — каже. — Боже мiй, — мати до Миколки, — отакий хлопець та в найми… нiзащо, нiзащо!

— Узяла та до себе його так пригортає: — Мiй синочок! — каже. — Гляди ж тепер,

слухай учителя, бач вiн який!.. учись ото! Прокiп: — А вчись… звiсно вчись!.. Ану сюди книги!.. багато вивчив уже? — Оцю вивчив, i цю, а цю… ось поки, — показує пальцем йому Миколка. — Ото по бублик по той? ач бублик який… Що воно за бублик такий? — Хм-хм… то "О". — "О! ач яке!.. А то далi?.. Що то за кочерга така? — То "Г". — Ач яке!.. А картинки є тут? — А є… ось, — знайшов йому. — Ач як!.. А то ж що за копицi такi? — То хмара. А знаєте, тату, хмара з чого? — Бо йозна… як можна сили божi знати? — А я знаю!.. з води… парою йде вгору. — Ач який… хм-хм… i он про що зна! — Я ще й про блискавку й про грiм знаю. Це люстричество… з землi набирається в

спеку та й креше там i грюка. Прокiп так дивиться на його. А мати: — Який!.. А ще ж це тiльки другу зиму в школi вiн. Прокiп: — Миколко, Миколко!.. Що який то ти… що я б тебе… не знаю… я б тебе паном

Pages: 1 2

Збережи - » Архип Тесленко – Школяр . З'явився готовий твір.

Архип Тесленко – Школяр





Шкільні предмети. Шкільна фізика. Уроки з англійської, французької, німецької мов.