Особливе місце в системі жанрів просвітницького реалізму посідає байка, ідейно-естетична структура якої через розділення домінантної логічної ідеї та художньої форми, дидактично-виховне спрямування, живописність побутових реалій, яскраво виражений драматичний стрижень, критичну функцію та орієнтацію на масового читача найбільше відповідала просвітницьким настановам.

Широко застосовуючи відомі ще з античності фабульні схеми, сюжети й мотиви, досвід Лафонтена, Лессінга, російських, польських та інших авторів, звертаючись до народної поезії та живої дійсності, українські письменники протягом 10-30-х років ХІХ ст. витворюють й утверджують віршову байку нового, реалістичного типу, що розвивалася протягом усього століття.

Характерною рисою української байки є її послідовний розвиток від алегоризму, прямолінійного класицистичного дидактизму, від «поезії розсудку» до мініатюрної комедії звичаїв, твору етнологічного, багатого на життєву конкретику.

Генетична близькість байки до світу селянина, до його вірувань і уявлень про навколишній світ (унаслідок чого легко сприймалося перенесення людських рис на тварин і звірів, міфологізм байки), оцінка явищ і вчинків персонажів із позицій простонародного читача зробили її чи не найдемократичнішим жанром літератури. Міцно тримаючись народного коріння, байка нерідко творилася через розгортання прислів’я чи приказки, олітературення анекдота, в яких імпліцитно містилося те чи те повчання, олітературення анекдота, в яких імпліцитно містилося те чи те повчання, приклад для поведінки.

У своїй сукупності просвітницька байка перших десятиріч ХІХ ст. дає досить повну й вірогідну картину суспільного життя, побутових відносин, звичаїв і моралі того часу, представляє цілу галерею станових типів, їхніх родових рис і навіть окремих характерів. Викривально-сатиричний пафос байкових творів, як правило, спрямовується на засудження соціальної несправедливості, викриття панської сваволі, паразитичного життя соціальних верхів суспільства, на критику неправого судочинства, хабарництва й крутійства суддів та різних утисків з боку державної адміністрації.

Пояснюючи вчинки людей та риси їхнього характеру безпосереднім впливом суспільного середовища й життєвих обставин, проникаючи в соціальну природу конфлікту, байка утверджувала позастанову цінність особистості, моральні принципи трудової людини, протиставляючи їх панській аморальності. Таким чином, байка стала одним із найоперативніших і найдійовіших жанрів просвітницького реалізму.

Тісний зв’язок української просвітницької байки з народною поезією спричинився до появи таких найпоширеніших її різновидів, як байка-казка та байка-приказка. У першій із них діють головним чином люди, а не тварини чи звірі. Вона відзначається розгорнутим сюжетом, детальним зображенням обставин дії, пейзажу. Мораль її окремо не формулюється, а випливає з самого твору. Байка-приказка відзначається лаконізмом; вона не має сюжетно-оповідної частини й обов’язково містить моральний висновок (нерідко для цього використовується прислів’я чи приказка).

Розрізняють ще й байку-новелу та байку-побрехеньку. Форму байкової оповіді цих типів набувають інколи й прозові оповідання, побудовані на народносміховому матералі. Однак, потрапляючи в орбіту просвітницького світобачення й естетики, народний гротеск, що став органічною складовою частиною байкової творчості, втрачає свою амбівалентну природу й набуває однопланової спрямованості (переважно як засіб викриття вад). Народнокомічне, що не знає однопланової алегорії, переростає в дидактику.

Новим етапом у розвитку української віршової байки була творчість П. Гулака Артемовського, найкраща частина якої представлена реалістично-бурлескними етологічними віршами та байками. Характерними для його байки є рішучий відхід від тваринно-звіриного алегоризму, прагнення до розвитку міметичного підходу, спільного для класицизму та просвітницького реалізму. Зазнавши великого впливу польської класицистичної літератури, Гулак-Артемовський у концепції дійсності (що позначилося й на його байках) тяжіє до класицистичної урівноваженості, співмірності й доцільності.

Поєднання структури літературної байки і народної казки дає в Гулака-Артемовського байку-казку як новий жанровий різновид із розбудованим сюжетом. У творчості письменника простежується й повернення від багатої на життєві реалії сюжетної байки-казки до власне морального повчання (приказки), що характеризується концентрованістю раціоналістичного підходу, заміщенням спеціально сформульованої моралі народним афоризмом. Дидактична настанова випливає з самої епічної розповіді.

Яскравими явищем в українській літературі були байки Є. Гребінки. Зміст більшості байок Гребінки відзначається соціальною поміркованістю. У найкращих із них показано несумісність інтересів та моралі панівної верхівки (поміщиків, бюрократичного державного апарату) і селянства; в гуманістично-просвітницькому дусі висловлено надію на перевиховання панства («Пшениця», «Ячмінь», «Рожа да Хміль», «Будяк та Конопляночка», «Віл»). Найбільшої викривальної сили Гребінка досягає в байках «Ведмежий суд», «Рибалка».

Ставши продовжувачем байкової традиції Лафонтена і Гулака-Артемовського, Гребінка водночас створює свій тип байки, що характеризуєьтся детальною розробкою сюжету, введенням реалістичних побутових сцен, зменшення кількості алегоричних постатей – аж до наведення «реальних» прізвищ персонажів («Ячмінь», «Мірошник»). З’являється і топонімічна локалізація місця дії та інші національні реалії (побуту, історії). Розростання фабульної частини байку (основу її становлять найчастіше народний анекдот, фацеція, приказка) за рахунок скорочення дидактичного моменту сприяло перетворенню її на маленьку комедію звичаїв чи своєрідну народну побутову новелу.

У байках Гребінки видно прагнення відійти від традиційного дидактизму й бурлескного натуралізму. У них з’являється постать автора-оповідача з його емоційною реакцією, що готувало грунт для утвердження байки в українській літературі як ліро-епічного жанру, що вже виламувався з естетичних принципів просвітницького реалізму.

Байка в українській поезії першої половини ХІХ ст. сприяла демократизації літератури, утвердженню принципів реалістичного зображення народного життя. Відбиваючи традиційні риси національного побуту, зробивши своїм позитивним героєм селянина, звернувшися до казки, тваринного епосу, приказки, прислів’я, до анекдоту й афористичного народного слова, байка вбирає в себе й риси народного світобачення та розширює художньо-зображальні засоби (введення різностопного ямба, народного й коломийкового вірша та ін.).

Оскільки національне відродження в Україні почалося з народних низів, визначальна роль народної культури виявилась і в драматургії, де на перше місце виходять «низькі» жанри, які щедро приймають у себе фольклорну стихію, традиції інтермедії, вертепної драми, народної пісні, музики, танцю: соціально-побутова драма (різновид її – комічна опера), комедія, водевіль, етнографічно-побутова драма, що відображає народні обряди і звичаї. Для стилістики характерні синтез слова і дії, хорові й сольні співи, музика, танці, мелодраматичні ситуації. Перебуваючи під впливом фольклору та шкільного театру ХVІІІ ст., сценічне мистецтво загалом було зорієнотвано на демократичного читача.

Просвітницька драма як жанрово-видова система в українській літературі складається наприкінці 10-30-х років ХІХ ст., в чому вирішальну роль відіграла «Наталка Полтавка» І. Котляревського.

Під її впливом розвивалася вся українська драматургія першої половини ХІХ ст. Причина тут не тільки в популярності й життєвості сюжету, художній майстерності письменника та привабливості позитивних героїв, а й насамперед в ідейно-проблемній глибині конфлікту, що має не вузькоприватне, а суспільне значення.

За любовним конфліктом «Наталки Полтавки», загостреним проблемою соціальної нерівності, криється зрештою глибша і ширша проблема: несумісність природного (демократичного), а отже, в просвітницькому розумінні, тим самим і розумного підходу, яким керувалася старожитня Україна, з пансько-чиновницькими уявленнями про життєві цінності й мораль, що насаджувалися під вигладом «цивілізаційного» струменя кріпосницькою Росією.

Висунення у просвітницькому реалізмі на чільне місце пізнавальної функції літератури, показу людини у зв’язках із світом у просторі й часі поставило на порядок денний питання про художню прозу, яка взагалі не входила до класицистичноі ієрархії жанрів.

Проза (лат. prosa, вiд prosa oratio – пряма, така, що вiльно розвивається й рухається, мова)

Pages: 1 2