У складну переломну епоху початку XX століття художники слова перебували в пошуках втраченого сенсу життя, прагнучи знайти колишню гармонію у творчості й намагаючись вийти зі сформованої кризової ситуації в Росії. У зв’язку із цим важливе місце в поезії «срібного століття» викликає ідея братнього єднання людини з усім миром. Звідси картини, зображені в поезії, про єдність людей, звірів, рослин, міфологічних істот. Думка про єднання людей зв’язувалася в поетів «срібного століття» з ідеєю єдності історії, єдності культури. Тому всі вони зверталися до образів античності, використовуючи традицію минулого, але даючи власну інтерпретацію цій темі. Дійсно, антична культура вважається кращим часом у розвитку світової цивілізації, розквітом гуманістичних ідей. Великі творчі особистості Древньої Греції й Древнього Рима акцентували своя увага на людині як центрі світобудови й сприймали особистість як краще, що створено Богом. Звідси в поэзи^ античності оспівування світлих гуманних початків у людині: людинолюбства, доброти, милосердя. Поети «срібного століття» не просто запозичили образи античної культури, але й намагалися випливати традиції давньої давнини, оспівуючи й звеличуючи людину і його взаємини з миром. Так, В. Брюсов у вірші «Ассаргадон» виводить образ «вождя земних царів», акцентувати увагу читачів на бажанні пануючи панувати й на його прагненні завоювати й скорити безліч країн і народів. Але спрага завоювань не веде на щастя героя, а, навпаки, прирікає його на самітність: И от коштую один, величьем упоєний, Я, вождь земних царів і цар - Ассаргадон. Цікавий у зв’язку із цим образ Юлія Цезаря - римського полководця й завойовника - в однойменному вірші В. Б. рюсова. Не виправдуючи Цезаря, поет одночасно не виправдує ні консулів, ні сенат: Але ви, що зробили ви з Римом, Ви, консули, і ти, сенат! Про ваш гніт нестерпному И камені вулиць говорять! («Юлій Цезар») Випливаючи античної традиції в описі природи, К. Бальмонт і Ф. Сологуб не просто оспівують природу, її красу, природність і гармонійну досконалість, а той меланхолійний смуток, сум, що відчуває ліричний герой, перебуваючи на лоні природи. Природа, що оспівується, з одного боку, змушує читача задуматися про тлінність буття, а з іншого боку - дозволяє проникнути в позамежні таємниці всесвіту. Цікавий вірш - свого роду послання древньої цариці Семіраміди, написане Н. Гумилевым і присвячене директорові Царскосельского ліцею И. Анненскому: Для перших володарів завидний мій жереб, И боги не так горді. Стовпами з мармуру в палаючому небі Зміцнилися мої сади. Там гаю copyright