Андрєєв Леонід Миколайович прозаїк, драматург, публіцист

Батько, Микола Іванович, по сімейних переказах, позашлюбний син орловського поміщика, закінчив повітове училище, потім таксаторские курси й став землеміром. Мати, Настасія Миколаївна, із зубожілого дворянського роду. Дитячі і юнацькі роки Андрєєва пройшли в батьківському будинку. В 1882 його віддали в орловську гімназію. Учився він, по власному визнанню, «кепсько», але багато й самозабутньо читав – Ж. Верна, Э. По, Ч. Диккенса, якого, згадував Андрєєв, «перечитував десятки разів». Але своє свідоме відношення до книги він зв’язує з Д. И. Писарєвим

Замислювався він і над трактатом Л. Н. Толстого «У чому моя віра?», «вгризався» в Э. Гартмана й А. Шопенгауэра, чий твір «Мир як воля й подання» зробило на нього найсильніший і стійкий вплив. Він і в зрілі роки залишався «під знаком» Шопенгауэра (Літ. спадщина. Т. 72. С. 219): до його історичної й етичної концепції сходять і трагічне світорозуміння, і песимізм, які з’являлися у творчості письменника в кризові моменти його розвитку

В 1891 Андрєєв, по закінченні гімназії, надійшов на юридичний факультет Петербурзького університету. Відрахований з нього в 1893 «за несплату плати», перевівся в Московський університет. Плату за навчання вносить за нього Суспільство посібника нужденної. Бідуючи, Андрєєв дає уроки, малює на замовлення портрети (як і в Орлі після смерті батька в 1889). Закінчивши в 1897 університет кандидатом права, Андрєєв служить помічником присяжного повірника, виступає в суді як захисник. В 1897 починається й систематична літературна діяльність Андрєєва, хоча перший його виступ у пресі відбулося в 1892, коли він у журналі «Зірка» опублікував написаний їм для заробітку оповідання про голодуючого студента «У холоді й золоті». Андрєєв входить у літературу автором численних судових репортажів, що друкувалися спочатку в «Московському віснику», а потім у газеті «Кур’єр».

Тут він вів два цикли фейлетонів, а із груд. 1901 завідував белетристичним відділом, де при його сприянні з’явилися перші добутки Б. К. Зайцева, А. М. Ремизова, Г. И. Чулкова й ін. Новелістична спадщина Андрєєва містить у собі біля дев’яноста оповідань. Більша їхня частина (понад п’ятдесят) створена в перший період творчості – з 1898 по 1904 р. У новелістиці, відзначеної бурхливими художніми пошуками, відбулося становлення письменника як майстри, тут намітилося коло його постійних образів і тим. Починаючи з 1905 р., Андрєєв працює і як прозаїк, і як драматург. Поступово театр займає все більше місце у творчості Андрєєва; протягом десяти років він створює оригінальні театральні системи. У другій половині 1900-х рр. і в 1910-і рр. Андрєєв написав приблизно рівне число оповідань: біля двадцяти в кожний період

При цьому неухильно росте кількість драм: одинадцять п’єс створила Андрєєв у роки першої революції й роки реакції, сімнадцять – у десяті роки. Підвищення питомої ваги драматургії відбивало зміну жанрової орієнтації художника. На це вказують не тільки кількісні характеристики творчого спектра. У своїх ранніх оповіданнях Андрєєв продовжує традиції «шестидесятників»: Н. В. Успенського, А. И. Левитова, Н. Г. Пом’яловського, Ф. М. Решетникова з типової для їхньої прози «правдою без усяких прикрас» (Н. Г. Чернишевський), стихією побутописання, скрупульозної, не завжди художньо мотивованою деталізацією. Але в кращі з них – «Баргамот і Гараська» (1898), «Петька на дачі» (1899), «Янголятко» (1899) – чітко проступають і соціальні прикмети героїв, і протиріччя часу, і співчутливо – жалісливе відношення автора до «принижена й ображеним», і авторська іронія

5 квітня 1898 р. в «Кур’єрі» було надруковане оповідання «Баргамот і Гараська», за словами одного із критиків, що відкрив «тріумфаторський біг колісниці Леоніда Андрєєва». М. Горький виразив свою думку із приводу цього оповідання так: «Чорт знає, що таке… Я досить знаю письменницькі штуки, як увігнати в сльозу читача, а сам попався на вудку: знехотя сльоза прошибила». (Сб. «Горький на батьківщині», Горьковское з, 1937, с. 135.). Місце дії оповідання Андрєєва – окраїна губернського міста Орла, населена «пушкарями», чий побут і вдачі з дитинства були добре знайомі письменникові. У великодню ніч городовий Іван Акиндич Бергамотів, прозваний «пушкарями» Баргамотом, гроза Пушкарной вулиці, раптом розжалобився й привів до себе додому розговлятися безрідного босяка Гараську. Опис мирної бесіди за великоднім столом поліцейського держиморди з босяком без роду, без племені дається в розчулено ідилічному ключі: «Ранок. У відкритого віконця сидять за столом Баргамот і Гарасим Андреич і їдять спрохвала чай… Розмова йде статечний. Баргамот, пережовуючи слова, викладає свій погляд на ремесло городника, будучи, видимо, одним з його прихильників

От пройде неделька, і за копанье гряд можна буде прийнятися. А спати поки що Гарасим Андреич може й у чуланчике. Час до лету йде. -ще чашечку викушайте, Гарасим Андреич! -дякуйте, Іван Акиндич, уже досить. -їжте, їжте, ми ще самоварчик підігріємо». («Кур’єр», 1898, № 94, 5 квітня.). Цей варіант оповідання, надрукований в «Кур’єрі», виразно не сподобався Горькому, що написав Андрєєву: «Краще ваше оповідання «Баргамот і Гараська» – спочатку довге, у середині чудовий, а наприкінці ви збилися з тону». Л. Андрєєв прислухався до думки М. Горького й змінив кінець оповідання, що змушує по іншому подивитися на великоднє «подію» у приході Михайла Архангела, тобто зовсім не розчуленими очами. …На запрошення дружини Баргамота: «Їжте, Гарасим Андреич», з Гараськиной груди «виривається знову те жалібне й грубе виття, що так збентежив Баргамота… Баргамот з розгубленою й жалюгідною міною дивиться на дружину: . Ну, чого ви Гарасим Андреич! Перестаньте, – заспокоює та неспокійного гостя. . По по батькові… як народився, ніхто по по батькові… не називав…». Отже, під видом зворушливого великоднього оповідання Андрєєв підніс читачеві страшну історію людини, позбавленого імені людського. Автор як би показує, що «за вигаданим життям тече своє безрадісне життя» («Кур’єр», 1900, № 356, 24 грудня).

И робить він це головним чином за допомогою тонкої іронії, що супроводжує його оповідання й про життя пушкарів, і про долю Гараськи, і про прагнення Баргамота покористуватися даровою працею босяка. «У заключних рядках, у трагічній оглядці п’янички на своє життя мигнуло, сковзнуло щось серйозне, глибоке, зовсім незвичне для великоднього начерку, вильнула й сховалася трагічно-тривожна думка, почудилась тінь чиєїсь вдумливої, розчуленої й скорботної особи», – писав про андріївське оповідання критик А. Ізмайлов (А. Ізмайлов, «Літературний Олімп», М., 1911, с. 235).

В оповіданні «Янголятко» для Івана Савовича, що був статистика, батька Сашки янголятко – це мрія про чисту любов і щастя зі Свечниковской панянкою, мрія, що служить для героя розривом «кола залізного приречення», куди він потрапив під впливом «долі», але й не без власних зусиль. Для Сашки в янголятку зосередилася не тільки й не стільки ілюзія щастя, скільки «бунт», незгода «з нормою» життя. В оповіданні «Петька на дачі» Петька, як і дорослі, сприймає як норма життя животіння в перукарні. Дача для нього – та ж ілюзія, тільки тимчасовий розрив кільця. Але, як і для Сашки янголятко, воно – не тільки мить, осяяння, випадок; вона – реальність, природність, бажана, суперечній нормі й закону. Образ дитини як носія «природного» початку всім в оповіданнях Андрєєва. І в Сашке й у Петьке, і в інших дітях є енергія почуття, ненависть, протест, життя

В Андрії Миколайовичеві («У вікна»), Іванові Савовичеві, Хижнякове («У підвалі») залишилися примари, тіні життя. Разом з тим подальший творчий розвиток Андрєєва визначило не тільки його вірність реалізму й гуманістичним завітам російської класики. Він тяжіє й до створення абстрактно-алегоричних образів, що виражають по перевазі авторську суб’єктивність, «один голий настрій», як відгукнувся М. Горький у листі до Е. Чирикову про «Сполох» (1901). Сполох, що розриває лиховісну тишу ночі, пофарбованої загравою палаючих поміщицьких садиб, стає символом творчості Андрєєва – заколотним, насиченим збурюванням і протестом. «Звуки були явні й точні й летіли з божевільною швидкістю, як рій розпечених каменів

Вони не кружлялися в повітрі, як голуби тихого вечірнього дзенькоту, вони не розпливалися – вони летіли прямо, як грізні глашатаї нещастя, які не мають часу оглянутися назад і очі розширені від жаху… І було в них так багато розпачу, немов це не мідний дзвін звучав, а в передсмертних судорогах колотилося серце самої багатостраждальної землі». Одне «голе» сумнів у здатності людини перебороти зовнішні обставини склало зміст притчі «Стіна» (1901). Хоча віра Андрєєва в поступальний рух людства, у прогрес і виявляє себе в оповіданні, як і в інших добутках, але шлях до нього, на його думку, завжди трагичен і найчастіше не прямий. Заклик до боротьби наприкінці оповідання не зустрічає співчуття і єдності, «прокажені повернулися до глашатая своїми «байдужими, втомленими» спинами («Горі!.. Горі!.. Горі!..»).

Pages: 1 2

Збережи - » Андрєєв Леонід Миколайович прозаїк, драматург, публіцист . З'явився готовий твір.

Андрєєв Леонід Миколайович прозаїк, драматург, публіцист





Шкільні предмети. Шкільна фізика. Уроки з англійської, французької, німецької мов.