Мені важко, як неясне похмілля.
Але, як вино - сум минулих днів
У моїй душі чим старе, тим сильней.
Мій шлях сумовитий. Обіцяє мені праця й горе
Прийдешнього хвилюється море, що.
Але не хочу, про други, умирати;
Я жити хочу, щоб мислити й страждати;
И відаю, мені будуть наслажденья
Серед прикростей, турбот і треволненья:
Часом знову гармонією вп’юся,
Над вимислом слізьми обіллюся,
И може бути на мій захід сумний
Блисне любов улыбкою прощальної.
1830 рік
А. С. Пушкін написав цю елегію в 1830 році. Вона ставиться до філософської лірики. Пушкіна звернувся до цього жанру як уже літньою навчений життям і досвідом поет. Це вірш глибоко особисте. Дві строфи становлять значеннєвий контраст: у першої рассуждается про драму життєвого шляху, друга звучить апофеозом творчої самореалізації, високого призначення поета. Ліричного героя ми цілком можемо ототожнити із самим автором. У перших рядках («божевільного років згаслі веселощі/ мені важко, як неясне похмілля.») поет говорить про те, що він уже не молодий. Оглядаючись назад, він бачить за собою пройдений шлях, що далеко не бездоганний: минуле веселощі, від якого на душі вага. Однак разом з тим у душу переповняє туга за збіглими днями, вона підсилюється почуттям тривоги й невідомості майбутнього, у якому бачиться «праця й горе». Але це також означає рух і повноцінне творче життя. «Праця й горе» звичайною людиною сприймається, як важка доля, але для поета - це зльоти й падіння. Праця - творчість, горе - враження, яскраві по значимості події, що приносять натхнення. І поет, незважаючи на пройдені роки, вірить і чекає «прийдешнього хвилюється море, що,».
Після досить похмурих за змістом рядків, які немов вибивають ритм похоронного маршу, раптом легкий зліт пораненого птаха:
Але не хочу, про други, умирати;
Я жити хочу, щоб мислити й страждати;
Поет умре тоді, коли перестане мислити, навіть якщо по тілу біжить кров і б’ється серце. Рух думки - це щире життя, розвиток, а значить прагнення до досконалості. Думка відповідає за розум, а страждання за почуття. «Страждати» - це ще й здатність до жалю.
Втомлена людина тяготиться минулим і бачить майбутнє в тумані. Але поет, творець із упевненістю пророкує, що «будуть наслажденья меж прикростей, турбот і треволненья». До чого приведуть ці земні радості поета? Вони даруют нові творчі плоди:
Часом знову гармонією вп’юся,
Над вимислом слізьми обіллюся…
Гармонією, імовірно, є цілісність пушкінських добутків, їхня бездоганна форма. Або це сам момент утвору добутків, момент всепоглинаючого натхнення.. Вимисел і сльози поета - це результат натхнення, цей сам добуток.
И може бути на мій захід сумний
Блисне любов улыбкою прощальної.
Коли муза вдохновенья прийде до нього, може бути ( поет сумнівається, але сподівається) він знову полюбить і буде любимо. Одне з основних устремлінь поета, вінець його творчості - любов, що також, як і муза, є супутником життя. І ця любов остання. «Елегія» за формою монолог. Воно звернено до «другам» - до тих, хто розуміють і розділяють думки ліричного героя.
Вірш є ліричною медитацією. Воно написано в класичному жанрі елегії, і цьому відповідає тон і інтонація: елегія в перекладі із грецького - «жалібна пісня». Цей жанр був широко розповсюджений у російської поезії з 18 століття: до нього зверталися Сумароков, Жуковський, пізніше Лермонтов, Некрасов. Але елегія Некрасова - цивільна, Пушкіна - філософська. У класицизмі цей жанр, один з «високих», зобов’язував використовувати пишномовні слова й старослов’янізми.
Пушкін у свою чергу не зневажив цією традицією, і використовував у добутку старослов’янські слова, форми й звороти, причому достаток такої лексики анітрошки не позбавляє вірш легкості, добірності й зрозумілості.
Минулих = майбутніх
Старе = старше
Обіцяє = передвіщає (обіцяє)
Прийдешнього = майбутнього
«прийдешнього хвилюється море, що,» - метафора з канону заупокійної церковної служби: Життєве море воздвизаемое зрячи напастей бурію,…
Але в Пушкін прагне від цього моря не до «тихого пристановища», але знову в стихію почуттів і переживань.
Други = друзі
Відаю = знаю
Треволненья = тривоги
Часом - слово, що ніколи не вживається в розмовному мовленні, але його часто можна зустріти в Пушкіна:
…Об дружин Півночі, меж вами
Вона є часом
(«Портрет»)
Часом східний краснобай
Тут розливав свої зошити
(«У прохолоді сладастной фонтанів…»)
Варто помітити, що якщо згрупувати слова з тексту вроздріб мовлення, то по них прямо можна стежити за ходом думки й зміною настрою.
Іменники майже тоько абстрактні:
Веселощі - сум - праця - горі - прийдешнє - наслажденья - турботи - треволненья - гармонія - вимисел - захід - любов.
У першому стовпці тільки одне дієслово, оскільки це експозиція, вона статична, у ній задовольняють визначення:
Божевільних - важко - неясне - минулих - старе - сильней - сумовитий - що хвилюється.
Зате другий стовпець насичений контрастними діями, що передають рух душі:
Умирати - жити - мислити - страждати - уп’юся - обіллюся - блисне.
А якщо вслухуватися тільки в рими, виступає на перший план мотив хмелячи:
Веселощі - похмілля
Уп’юся - обіллюся - отут навіть відзвуки оргії.
На звуковому рівні текст дивно плавний, співучий. Голосні й приголосні звуки послідовно чергуються, сонорні переважають над шиплячими. Мелодійність взагалі властива поезії Пушкіна.
Вірш написаний п’ятистопним ямбом у формі двох строф по шести віршів з послідовною римою, жіночої й чоловічий. Воно може служити зразком жанру як з боку форми, так і змісту.
Збережи - » Аналіз вірша А. С. Пушкіна «Елегія» - Твір по добутку А. С. Пушкіна “Елегія” . З'явився готовий твір.